пʼятниця, 27 липня 2012 р.

Сили темряви і сили світла. Москва чи Київ?

Я не є адептом окультизму. Але й поверхове знайомство з езотерикою дає мені змогу побіжно проаналізувати деякі речі, котрі і так не є потаємними, а лежать просто на поверхні пізнання. І не потрібно «третього ока» чи магічного кристалу, щоб це побачити.

«Де твій скарб, там буде і серце твоє» (МТ. 6:21)

Київ. Місце хрещення Русі. Його осердя зусібіч оточене святинями: Софія Київська, Андріївська церква, Михайлівський Золотоверхий, Печерська Лавра… Тут є місце Сили, що породжує духовну енергетику. Енергію Життя. Тут є джерело Світла. В обрамленні древніх храмів зосереджене духовне, культурне, політичне й ділове життя столиці, а відтак країни.

Йдемо далі.

Багатьом відомо, що самісіньке серце столиці Російської Федерації Москви, знаходиться на місці, котре добряче просякнуте кров’ю і горем людським. Від давніх часів, сьогоднішня «Красна площа», була лобним місцем. Майданом страт. Згадаємо хоча б картину Сурікова «Ранок стрілецької страти», котра відтворює справжні трагічні події 1698 року. Або уявімо собі понівечений скривавлений труп Лжедмітрія, який валявся там довший час для загального огляду. Лік тих, хто був насильницьки позбавлений життя на цьому місці, не на десятки і не сотні душ. А в країні процвітаючого атеїзму, її перетворили на справжнє, щоправда елітне, кладовище. Причому поховання відбувалися не за християнським обрядом.

А одного так взагалі не закопали. Хто відає про упирів (заложних мертвяків), той зрозуміє. Валаський князь, жертвами котрого були декілька сотень підданих, незаслужено зажив слави найкривавішого лиходія в світі. Ой як далеко йому до справжніх монстрів, дух яких витає над Кремлем.

Центр будь-якої столиці, безперечно, є «місцем сили». То якої в цьому випадку?

Чи не тому (а які можуть виникати сумніви) історія московської держави така кривава, агресивна і шовіністична? Послухати лише їхнього задорного речника (улюбленця російських мас): «… кавказці — «тварі», японці, китайози — «обєзьяни», українці — пришелепкуваті, прибалти — «тормоза», американці, чукчі, інші інородці — тупі дебіли… одні ми русскіє мілєє всєх і краше». «Всєх мочіть в сортірє!» Хтось скаже: «Був ще Петербург». Погоджусь, був «Культурная століца». Але і він стоїть на, не відспіваних, кістках тисяч його будівничих, безжально втоптаних Петром в болото.

Тож який Егрегор (ментальний конденсат) керує долею великої країни із цього могильника? Задумайтесь!

То Київ чи Москва?

середа, 25 липня 2012 р.

А най би тебе Ґурський взяв!

Перші згадки про посаду ката зустрічаються в документах ще тринадцятого століття. Проте, власне фах ката як такий, котрий закріпив за собою монополію на виконання вироків, з’являється лише в шістнадцятому віці.

До епохи великих гуманістів і ери просвітництва вердикт могли виконувати будь-які інші непідготовлені для цього особи. У ранньому середньовіччі суд вершив феодал або його представник, спираючись на місцеві традиції. Спочатку здійснення покарання повинні були впроваджувати самі судді, їх помічники, постраждалі або випадково найняті люди… Щоправда, в ті «негуманні темні часи» в системі судочинства практикувалися й інші види досягнення справедливості. Деякі спірні питання вирішувалися за допомогою ордалій або, як його називали, «Божого суду». Влаштовувалися, скажімо, показові поєдинки, за принципом «хто переміг, той і правий». Битися повинні були або самі обвинувач і підозрюваний, або їх представники (родичі, слуги чи найманці). Іншою формою ордалій були фізичні випробування, наприклад, звинуваченого зобов’язували взяти в руку шматок розпеченого металу або опустити руку в окріп. Далі за кількістю і характером опіків суддя визначав волю Бога»… Гуманісти ж, з великої любові до людства, на місце Бога всадовили людину, і відтоді вона отримала виключне право карати або милувати. Право присуду закріпили за суддями. Виконавчу ж ланку віддали до рук катів. Відтоді вони й з’являються на сцені історії, як представники окремого цеху майстрів своєї справи.

Ці відомості мені люб’язно надав добродій Хавич – завзятий краєзнавець, власник книгарні та літературної кав’ярні при ній. За те йому велике моє шанування й подяка. Де б то я сам просиджував свої дні і роки по архівах та книгозбірнях. А надто після прочитання «Похвали глупоті» метра Еразма з Ротердаму. Я художник, моє діло змальовувати світ, а виготовляти, образно кажучи, інґридієнти для фарб – то вже справа представників інших, хоча й не менш поважних, занять.

Але надалі я розповідатиму лише про те, чому сам був безпосереднім свідком.

Так зване Лобне місце, де страчували засуджених містян і гастролерів, у нашому місті здавна знаходилося на пагорбі, котрий нині увінчує велична будівля головного корпусу університету, збудована за проектом відомого архітектора Йосипа Главки як резидентура крайових православних митрополитів. Кумедно, але коли мені довелося очікувати на складання вступних іспитів до цього навчального закладу, то почувався я на тому легендарному майданчику, ніби й справді дожидав свого сходження на ешафот. Чоло моє рясно зволожувалось, коліна тремтіли, а в надрах живота творилося щось незрозуміле, наче шлунок чи якийсь інший орган бурмотів безперестанку щось на кшталт: «а воно мені треба було?» Хоча, де мені достеменно відати, як насправді ведеться приреченим «…відчути шиєю, що важить власна дупа», – за висловом поета Війона.

Я був особисто знайомий із представниками трьох поколінь цих майстрів мотузки і сокири. Вони завжди були на особливому становищі в суспільстві. У пивниці чи винарні, повсякчас сиділи за окремим столиком, і яким би переповненим не був заклад, ніхто не насмілювався підсісти на вільне місце біля них. Це пояснюється звичайною забобонністю – аби не опинитися невдовзі поруч із катом, уже за інших, не таких веселих, обставин. Донедавна, коли вже й згадка про цю родину канула в Лету, у місті ще побутувала страшна лайка-прокляття: «А най би тебе Ґурський взяв!». Хоча й розгубилося путівцями історії, розуміння її первісного значення. Як і багато чого іншого з давнішого ба й недавнього минулого. Шкода. Зазвичай втрата історичної пам’яті, заважає правдиво оцінювати дійсність і передбачати будучину. «Немає ж нічого нового під сонцем. Трапляється таке, про що кажуть: – Дивись – ось нове! А воно вже було в тих віках, що нам передували.»

Люди, скажу я вам, вони були дуже колоритні. Не помітити їх на вулиці було неможливо. До того ж натовп при їх появі розступався, сахаючись і залишаючи панів катів, таким чином, завжди на видноті.

Старший, зі знаних мною, зовнішньо намагався походити на найяснішого цісаря Франца Йосипа – розкішні вуса, кошлаті бакени, владний погляд. У вільний від служби час він одягав чорного фрака, а голову неодмінно прикрашав циліндром. Його син, більше був схожим на російського царя Олександра І. Після приїзду останнього до міста на зустріч із нашим монархом. Звісно ж бо, закордонна цяця не могла не викликати, хоч і короткочасної, але справжньої хвилі наслідувань. Ґурський протримався найдовше. До речі, за тих відвідин, царя мало не покусали місцеві собаки. Навіть пси в нашому місті були надзвичайно патріотичними. А серед людей, бачте, вже тоді зародилися паростки ренегатства. Він мав середньої довжини бороду і вуса. Носив одяг, стилізований під військовий і кавалерійські чоботи.

Потім я надовго покинув місто. Подався, як то кажуть, глянути світу. Спочатку я відбув до Єрусалиму, де піднявся на Ґолґоту, торкнувся й дерева на якому ще залишились сліди від мотузяної спокути Іуди з Каріоту; потім побував у Празі, де глядів із Карлового мосту на спокійні води Влтави, що якось прийняли до себе тіло Святого Яна Непомуцького; на Кампо деї Фйорі в Римі, з якої Бруно вогняними сходами дістався неба, аби згори поглянути як то навколо сонця крутяться планети, в Колізеї, подивився на численні інші пам’ятки Вічного міста; в Парижі – на знаменитій Ґревській площі, відвідав також Бастилію, площу Революції, на котрій, мою землячку Марію Антуанетту, назавжди було позбавлено можливості одягати корону (цікавий факт – коли вона ішла до гільйотини, то ненавмисно наступила катові на черевика, і сердечно його за це перепросила); у Лондоні відвідав місце страти Карла І і те, з якого Олівера Кромвеля відправили на зустріч з ним обезголовленим монархом; у Штатах, мав нагоду бачитися із суддею Лінчем, а також познайомитись з містеріями Клану в білих каптурах. А коли я врешті повернувся домів, то ще встиг застати останнього зі знаменитого роду. Цей, не відаю на кого хотів бути схожим. Через тривалу відсутність, я погано орієнтувався в тодішніх настроях і вподобаннях Але мав він середньої довжини вуса і коротко підстрижену борідку клином. А свою голомозість прикривав кашкетом-восьмиклинкою, такі якраз ввійшли тоді в моду серед робітників. Одягався теж по-простому безпретензійно.

Посада ката, як я вже казав, у табелі про ранги, завжди значилася в розділі – службовці. Проте молодший Ґурський чомусь вирішив для себе, що раз його предки, на відміну від інших посадовців (конторських щурів, посильних, та решти дармоїдів), працювали все ж руками, то він неодмінно має бути пролетарського походження. Відтак замельдувався до місцевого відділення КПЗУ (комуністичної партії західної України). Конспіративний осідок якої знаходився тоді на Малій жидівській вулиці. І став їх старанним активістом.

Коли ж до нашого міста вперше завітали «визволителі» з-за Дністра, то він, зі своїми товаришами по партії, вийшов на Хотинський гостинець урочисто зустрічати дорогих прибульців. Із короваєм, піснями і червоною, як символ його сімейного фаху, фаною – вітати «надію людства на справедливе майбутнє світу».

У всі часи, найдієвішою тактикою здобуття фортець, було намагання відшукати серед оборонців й заохотити так чи інак якогось відступника. Завжди легше прийняти ключі від міста із рук зрадника, ніж брати його приступом. І «гості» радо прийняли символічні ключі від міста з рук місцевих комуністів.

Потім він допомагав гепеушникам складати списки нелояльних до нової влади елементів: загалом неблагонадійних, класових ворогів, потенційних шкідників, генетичного сміття, за визначенням щирого марксиста й великого друга совітів Бернарда Шоу, котре тут виказувало себе носінням національних строїв, зокрема вишиванок… У тих забирали майно, бо навіщо воно мертвим чи тим, хто не сьогодні-завтра переселяється в краї з «молочними ріками й медовими берегами» із символічною назвою Мордовія*. І сам, за покликом крові, брав участь у масових відтинаннях душі від тіла. А по якімсь часі, безмежно вдячне за таку співпрацю, командування гарнізону Робітничо-Селянської Червоної Армії, наказало щедро винагородити пана, чи то пак тепер товариша Ґурського. Так він став повним кавалером трьох свинцевих орденів. Котрі й отримав почесно прямісінько в груди.

За іронією долі, червоноармійці «вчепили» йому ці відзнаки саме на його родинному, так би мовити, робочому місці.

Так закінчив своє життя Вальдемар, єдиний із численної династії Ґурських, котрий помер неприродною смертю.

Нові господарі краю, вже не потребували катів, як окремої касти.

* Mord – (нім. Вбивство)

понеділок, 23 липня 2012 р.

Комісар Рабинович і "неонацисти"

"Коли правоохоронні органи почнуть, нарешті, виконувати свою роботу і очистять місто від соціально небезпечних елементів?", - це із заяви працівника ҐПУ 20-30-х років ХХ ст. Рабиновича? Ні. Це із вимог опублікованих прес-службою ФК "Арсенал", власником котрого є Вадим Рабинович. Але стиль той же.

"Футбольний клуб «Арсенал» (Київ) заявляє, що 22 липня у Києві «ніякої сутички фанатів не було: на уболівальників-підлітків напала фашистська група, що крушить все на своєму шляху, б`є мирних людей", - читаємо на сайті футбольного клубу.

Звідки ж ростуть роги? Та звісно ж звідти, звідки й в красних комісарів-чекістів, коли йшлося про українське питання.

Уся заковика в Асоціації вболівальників “Фан-клуб “Україна”, котрі ввійшли до громадської ініціативи “Народна відплата” разом із ВГО “Національний альянс”, ВО “Тризуб” ім.С.Бандери, ВГО “Молодіжний націоналістичний конгрес”, ГІ “Чорний комітет” і на прес-конференції в Києві заявили, що "...будуть активно перешкоджати обранню до парламенту політиків, котрі причетні до антидержавної діяльності". http://www.banderivets.org.ua/na-okrug-martynyuka-yidut-200-natsionalistiv.html

От реакція й не забарилася. Усе в стилі большевічков: провокація - ліквідація.

неділя, 22 липня 2012 р.

Про брехливу й нахабну козу (українська народна казка)

Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Нет, дедушка, не пила, и не ела: только бежала через мосточек да ухватила кленовый листочек, только бежала через гребельку да ухватила водицы капельку,— только пила, только и ела!

От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.

На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Нет, дедушка, не пила, и не ела: только бежала через мосточек да ухватила кленовый листочек, только бежала через гребельку да ухватила водицы капельку,— только пила, только и ела!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла? — Нет, дедушка, не пила, и не ела: только бежала через мосточек да ухватила кленовый листочек, только бежала через гребельку да ухватила водицы капельку,— только пила, только и ела!

От дід прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Нет, дедушка, не пила, и не ела: только бежала через мосточек да ухватила кленовый листочек, только бежала через гребельку да ухватила водицы капельку,— только пила, только и ела!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі.

От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:

— А хто, хто в моїй хатці?

А коза сидить на печі та й каже:

— Я, коза-дереза,

За три гроша куплена,

Пол бока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Заколю тебя рогами,

Ножками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тебе и смерть!

От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А ведмідь:

— От я його вижену! Побіг до хатки:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,

За три гроша куплена,

Пол бока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Заколю тебя рогами,

Ножками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тебе и смерть!

Ведмідь і злякався.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:

— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А вовк:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.

— Отже, вижену.

Побіг вовк до хатки та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,

За три гроша куплена,

Пол бока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Заколю тебя рогами,

Ножками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тебе и смерть!

Вовк і злякався.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається :

— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А лисичка:

— От я його вижену!

— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!

— Отже, вижену.

Побігла лисичка до хати та:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,

За три гроша куплена,

Пол бока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Заколю тебя рогами,

Ножками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тебе и смерть!

От лисичка теж злякалась.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А рак:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!

— Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,

За три гроша куплена,

Пол бока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Заколю тебя рогами,

Ножками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тебе и смерть!

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:

— А я, рак-неборак,

Як ущипну,— буде знак!

Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.

пʼятниця, 20 липня 2012 р.

Чи буде громадянська війна в Україні?

У місті Одеса побили людину за те, що вона розмовляла українською. Це зайвий раз підтверджує той факт, що в Україні діє антиукраїнська система. Саме вона плекає українофобські настрої, котрі лунають із вуст найвищих посадовців. А їх висловлювання, як бачимо, заохочують відморозків до дій.

А як інакше? У нашій (не своїй) країні, "правохоронні" органи класифікують випадки агресивності щодо проявів українськості не як вияв міжнаціональної нетерпимості, а лише, як хуліганство. Злочинами на національному чи расовому підґрунті вважаються виключно дії вчинені супроти євреїв, негрів, в'єтнамців... А українці в цій державі національних прав не мають!

Відтак, на тлі постійного національного приниження, обиватель українець постає ще й перед загрозою фізичної незахищеності. Так, довго тривати не буде! Ми чудово знаємо з історії на кого перетворюються вайлуваті гречкосії, коли смажений когут клює їх в одне місце, а окрім самих себе - більше нікому захистити.

Чи спричинить цей випадок в Одесі масову бійню між україномовними та рускоязичними? Ні. Громадянської війни не буде (як би цього не хотілося кремлю). Українці добре знають, хто їх ворог. Але буде розгортання ширших бойових дій національно-визвольної війни за право українців бути господарями своєї долі на своїй землі. Або ця держава стане українською, або українець і далі почуватиметься в ній, як на чужині, де і чужа правда, і сила, і воля.

Турецька криниця

Сталося це ще тоді, коли я входив до складу добровільної пожежної дружини нашого міста. Саме з тих пір і маю на згадку осмалені брови та вії. І виглядаю так незвично, що мною навіть дітей лякають.

Цікаві були часи. Пожежа, скажу вам, то щось особливе. То… Утім, словами цього не передати. Особливо мені, людині, котра не надто володіє даром красномовства; не дав Бог і край. Та й не кожен борзописець, гадаю, утне переказати всю її красу і велич, не те що вже я, недоріка. Отож, при нагоді, не полінуйтесь помилуватися нею власними очима. Не пошкодуєте. Тільки не влаштовуйте пожежі навмисно, бережи вас Господь від такого кроку. Вогонь сам відає, куди і коли приходити. Ото зачуєте лишень пожежний ріжок, мерщій туди.

Частину пропонованої історії я повідаю вам як очевидець, бо був тому безпосереднім свідком, а решту, як почуте з уст мого знайомого лікаря. Він відбував тоді інтернатуру в диспансері для людей, глузд яких подався, за тих чи інших обставин, у мандри без господаря, і де їм люб'язно дозволено очікувати на його повернення. Цьому своєму знайомому я вірю, наче самому собі. А мені ж ви безумовно довіряєте. Та й нині він дуже поважний чоловік, до того ж знаний своєю непідкупною порядністю. Такий брехати не стане. Тож повірте і ви.

Сім'ю Зільбербрюненів, про яку йтиметься, я знав давно. На момент подій вони належали до класу так званих скоробагатьків.

Їхнє віднедавна розкішне обійстя — об'єкт заздрощів менш удатливих сусідів, заходилося щойно за межею міста, метрів сто з лишком від митної канцелярії, поблизу так званої Турецької криниці. Вона ще й зараз існує. Либонь, знаєте. Побутує міська легенда, що цю копанку колись облаштували турки, ще за часів панування над краєм імперії Османів. Тому вона і має таку назву. А рура, котра подає воду із джерела, нібито зроблена суціль зі срібла. Тож вода в тій криниці, збагачена цим благородним металом, а відтак — чиста й цілюща. Хто не знає, скажу, що срібло має антимікробні властивості. Застосування срібла для знезараження води є найдієвішим засобом дезінфекції та консервування питної води ще з давніх давен. Це мені також той самий лікар розповів. Якраз між другим та третім келішком «Бєхеровки» в "Literatur Cafe" у Хавича. То було наше улюблене місце відпочинку; ну, розумієте, богема і все таке інше… освічені дівчата… До слова, саме атмосфера цього закладу і спонукала мене до написання спогадів.

Не один охотник і не раз намагався поживитися «турецьким сріблом», легковірно піддавшись спокусі, нав'язаній давньою байкою. Щоразу марно. Відомо ж і дітям, що скарби зазвичай бувають зачаровані, а тому невидимі. Щоб на них натрапити, потрібно провести певний обряд або принести якусь жертву. Залежить від накладеного закляття.

Ще зовсім не так давно до згаданої події, наше подружжя мешкало в звичайній, сільського типу халупі. Пересічний чиновник мерії невисокого рангу та його дружина-домогосподарка тоді, як то кажуть, ледве зводили кінці з кінцями… Бувало, що й не в піст вимушені були постити. Та якось раптово, несподівано для всіх, в одночассі, обросли неабиякими статками. Ніхто не відає, з якого неба на них гепнулося те добро. На заробітки, як багато хто в ті непрості часи, Зільбербрюнен-чоловік не їздив. Кожен з міських нотарів міг би, хоч і під присягою, засвідчити, що жодної спадщини від багатих родичів ці люди не отримували. З міста, як свідчать співробітники, чиновник навіть у відрядження ніколи не виїжджав. А його благовірна, міцно прив'язана до господарки, й поготів. Подейкують, що не обійшлося без турецького скарбу. Але так це чи ні, теж ніхто, за браком доказів, підтвердити не міг.

Отже, однієї днини, коли заголосив червоний півень, я, серед інших, стояв та дивився, як ненаситець вогонь поїдом поїдає їх ошатний, зовсім новенький двоповерховий з мансардою будинок. Ще майже свіжа деревина злісно шипіла, неохоче піддаючись наполегливому натискові полум'я. Але те не зважало на чиєсь небажання — ні горопашного маєтку, котрий корчився від пекучого болю і ядухи, ні його власників Зільбербрюненів, котрих зсередини пекла прикрість за своє добро, що зникало на очах. І яким вони ще не встигли вдосталь натішитись.

Наша пожежна команда прибула, не зволікаючи, за лічені хвилини після того, як забили на сполох. Проте ми з колегами стояли посеред натовпу зівак й нічого не могли вдіяти. Криниця, з якої мали брати воду для гасіння, була наповнена по вінця. Рік не видався посушливим. Але як тільки ми опускали до неї кишку помпи, вода дивним чином, як заворожена — зникала. Наче води Червоного моря під стопами втікачів з Єгипетського полону. Кожен раз по численних спробах кінець шланга тикався в сухе дно. Нам залишалося лише розводити руками і подумки співчувати господарям.

Будинок, звісно, згорів ущент. За відсутності води, навіть ми, досвідчені вогнеборці, виявились безпорадними.

Господарі, як вибігли, рятуючись, так і стояли в самому спідньому. Жінка жодного разу не подала голосу — заціпеніла, мов їй одібрало мову. А її чоловік, навпаки, безперестанку верещав пискливим, невластивим для дорослої людини голосом. Зі сторони могло видатись, що кричить до смерти нажахане немовля. Дивно було усвідомлювати, що цей крик виривається з горлянки дорослого чоловіка. Я й досі, а пройшло більш як півтора століття, іноді, безсонними ночами чую цей моторошний дитячий лемент. А після того, як мені стали відомі деякі деталі справи — він взагалі примушує мене, загалом небоязкого, тремтіти від жаху. Додаючи, за кожним разом, по декілька сивих волосин до мого чуба.

Наступного дня пана Зільбербрюнена витягнули з мотузяної петлі. Неживим.

Тяма його дружини відтак не змогла опанувати собою через раптову вимушену самотність і вибралась, не попередивши нікого, на пошуки блукаючої душі своєї другої половинки.

Згадуваний мною знайомий, котрий спостерігав за нею в богадільні, пізніше переповів мені зміст її марень. Зільбербрюненова раз по раз, день у день, з року в рік, повторювала одну й ту ж історію про безпросвітні злидні замолоду, про потай народжену дитину, про відчай, котрий охопив їх, коли чоловіка звільнили з посади за підозрою в хабарництві і те, як потім вони віднайшли скарб, ціною страшної жертви...

Ураховуючи ту обставину, що на згарищі другого дня було знайдено металеву скриню, наповнену срібними талярами з профілем вінценосної Марії Терезії — як потім з'ясувалося — фальшивими, карбованими в домашніх умовах, то можна було частково повірити у вірогідність подій. А коли лікар повідомив туди, куди слід повідомляти в таких випадках, і відповідні служби почали розслідування — ними неподалік від криниці було виявлено в землі кістяк немовляти. Аж тоді мої сумніви щодо неймовірності почутого остаточно розвіялися, наче дим після того, як вогонь цілком насититься.

Чим усе закінчилося? Срібло переплавили, виготовили з нього ікону Божої Матері і почепили на дашок криниці. Правда, після першого «визволення» міста, в 1939-му, вона безслідно зникла. Через стан здоров'я Зільбербрюненову визнали неосудною. То вона так і закінчила свої дні, за висловом не пригадую якого письменника: у «юдолі скорботи і печалі», колишучи на руках уявну дитину.

Що спричинило пожежу так і не було з'ясовано.