пʼятниця, 19 вересня 2014 р.

СВОБОДУ ЗДОБУВАЮТЬ! А не обирають голосуванням (витримки)

Віктор СЕРДУЛЕЦЬ

«О, люди, люди небораки.
Нащо здалися вам царі,
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки Люди – не собаки…» Т. ШЕВЧЕНКО

„Жоден народ не буде вільним, поки не звільниться сам!”

Доки українці будуть заручниками віри „в доброго царя-батюшку”, котрий прийде й вислухає, приголубить та вирішить за них усі їхні злободенні турботи, доти в Україні пануватимуть крутії і пройдисвіти, лицедії від політики й обіцяльники різних мастей, облудні пророки й фальшиві благодійники. Доти народ України буде жити в духовних і матеріальних злиднях, в умовах правової незахищеності, а корінна нація – українці – ще й в атмосфері тотального національного гноблення.

У країні від початків „незалежності” діє антиукраїнська антинародна система внутрішньої окупації. Володіючи значними засобами інформаційного впливу, вона щоденно втовкмачує в голову електорату, що єдина законна можливість щось змінити в країні – це прийти на виборчу дільницю й проголосувати за чергового „доброго дядька”. А отже, набір засобів впливу на процес державотворення цим і обмежується для „носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні…”. Таким чином система мінімалізує участь народу у справі керування державою до невигадливого процесу вкидання бюлетеня в урну раз на декілька років і уникає підконтрольності з боку народу, а тому почуває себе безкарно й витіває нахабно та цинічно все, що їй заманеться.


Зі зміною осіб на посадах різних рівнів у цій системі сама система залишається незмінною.

Усе сказане в попередньому абзаці - це аверс проблеми. Але є й реверс – байдужість решти суспільства, тих таки виборців, до власних можливостей впливати на хід процесів у державі та свідоме обмеження своїх обов’язків до примітивного малювання галочки чи хрестика в бюлетені раз на декілька років. З незмінним „умиванням рук” після, начебто виконаного громадянського обов’язку: ми їх ото, мовляв, обрали, дак нехай вони тепер за нас думають, як нам жити… Наше діло маленьке…”

А „обрані”, бідолахи, опиняються тим часом сам на сам, мало того, що зі своїми турботами (конкуренція в середині самої системи не гарантує стабільності, а тому одразу ж постає гостра потреба повернення затрат, вирішення власних нагальних забаганок і необхідність якнайшвидшого забезпечення безтурботного майбутнього – свого, дружини, дітей, родичів близьких і далеких…), так іще ж і людські треба вирішувати, хоча б для видимості, щоб не так кидалася в очі цілковита байдужість до численних потреб „маленького українця”, на які, вони, „народні обранці”, здебільшого плювати хотіли з висоти свого суспільного й матеріального становища. А ті, котрі теоретично й готові щось зробити (є й такі і їх чимало), то впрягшись в упряжку системи, торувати шлях по-своїй волі не можуть. Система – це множина взаємопов’язаних частин, якщо один чи декілька елементів гальмують роботу системи – їх замінюють. Тож для того, аби втриматися в рамках системи, потрібно справно на неї працювати. Якщо спитати в будь-якого колишнього або чинного патріота-депутата, патріота-чиновника в чому справа, відповідь буде прогнозованою: „Я з усіх сил намагаюся – не дають…” Оце те, про що йдеться.
Одиниці не здатні протидіяти системі. Одну систему може подолати лише інша система.

Така система вже була в українській історії. Це та сила, котра спромоглася своїми рішучими діями зупинити Голодомор 32-33 років ХХ ст. в Україні. Яка найбільшою мірою спричинилася до повалення злочинної імперії СРСР. Це система українського організованого національного визвольного руху з українською національною ідеєю на своєму прапорі, очолювана єдиним авторитетним Проводом.

На превеликий жаль, у часі розпаду СРСР ця система виявилася виснаженою через значні людські втрати в багатолітній нерівній боротьбі з потужними нацистською та більшовицькою системами. А ті кадри провідного активу, котрі заступили місце попередників, виховані в умовах західного демо-лібералізму, відірвані від української дійсності, при збереженні назви й зовнішніх атрибутів проявили повну нездатність до осмислення вимог часу й завдань нації на новому етапі боротьби, а тому не спромоглися очолити процес національного державотворення. Провід опинився в руках людей, вихованих радянською системою, ще більше віддалених від розуміння нагальних потреб української нації. Новий Провід закликав до боротьби за права людини в той час, коли ще не були забезпечені права нації, а лише звільнена територія її проживання. Коли нація в неволі, одна з її складових – людина - не може бути вільною автоматично.

Чому саме українська національна держава є панацеєю і єдиним виходом із ситуації, котра склалася в країні? Та тому, що українці є переважаючою спільнотою в цій державі, нас майже вісімдесят відсотків. Зі своїми тисячолітніми традиціями, зокрема й у площині державотворення, прагненнями, культурними й духовними цінностями, дещо відмінними від цінностей інших націй. Як може суспільство повноцінно існувати, коли в ньому не забезпечене основоположне право „бути самим собою” найбільшої його складової? Без врахування цього фактору будь-які зусилля побудувати щось якісне на цій землі були й будуть недостатніми. Досі бралися до уваги різні соціальні, вікові, класові, ґендерні, економічні фактори, з цілковитим ігноруванням українського національного чинника. Саме тому будь-які зусилля в сфері державного будівництва були марними.

“Без вирішення головного політичного питання – створення української національної держави (УССД) – жодна інша (соціальна, економічна, політична, освітня, культурна, релігійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися на користь народу” (В. Іванишин)


Головною причиною всіх бід України є бездержавність корінної нації, решта –лише наслідки цього досі невирішеного питання.

Творячи свого часу систему українського організованого націоналістичного руху, Євген Коновалець розумів, що силами однієї, навіть такої потужної організації як УВО, української справи не вирішити. Для цього необхідна участь усього українського народу. Саме тому до творення ОУН було залучено представників різних напрямків і відтинків розрізнених націоналістичних та національно зорієнтованих організацій. А їхні лідери ввійшли до керівного органу новопосталої понадпартійної сили. За кожною з тих організацій стояли люди. Кожна з них отримала в результаті напрямок для діяльності, але вже в єдиному руслі боротьби за Українську Соборну Самостійну Державу. Об’єднавшись у єдину силу, осмисливши єдину для всіх Мету, випрацювавши спільну стратегію і тактику дій, націоналісти змогли об’єднати навколо спільної ідеї національного визволення значну частину українського суспільства. На що кожна з тих партій чи організацій осібно не були здатні. Як результат – приклад величі українського духу в середині двадцятого століття й збереження гідності нації, як запорука її подальшого існування.

Аби не бути знову ошуканими, потрібно усвідомити, чого вимагати від тих, хто проголошує себе черговим „рятівником нації” без максимального залучення зусиль самої нації. Щоб не кричати: „Негідник!” вже post factum, коли в „Україні для людей” „людьми” виявляться лише „обрані”, „Нова країна” - побудованою десь біля берегів чи на островах Середземного моря, „Справедливість” буде по кишені лише тим, хто здатен викласти за неї потрібну суму. З трьох на емблемі „єдиної сили” залишиться лише один палець – середній… Згадайте часи цілковито безкритичного обожнювання Віктора Андрійовича і подальше розчарування в його особі, оточенні, політиці... Кожен, хто приходить зі словами: „Оберіть мене, а про решту можете не турбуватися, будете жити в шоколаді” або „Я і тільки Я здатен ощасливити народ” – ошуканець.

Лише всеохоплююча, масова, за участю всього українського народу національна революція, під керівництвом єдиного авторитетного Проводу з кращих представників народу, метою якої буде здобуття Української Соборної Самостійної Держави – держави української нації на українських етнічних територіях, яка забезпечить українській нації усю повноту державницького життя, кожному українцеві відчуття єдиного повноправного господаря Своєї долі, на Своїй рідній землі, а всім громадянам України інших національностей, не зараженим бацилою українофобії, добробут і процвітання – здатна змінити хід історії і привести українську націю до омріяної віками національної свободи!

неділя, 29 червня 2014 р.

Роман Жахів і його гримуар "Аркан"

Інга КЕЙВАН

Роман Жахів — організатор та учасник літературно-мистецьких акцій, покликаних сприяти розвитку та популяризації сучасної української літератури. Письменник увійшов в український літературний процес ще на початку 90-х, читачам більше знаний як поет, автор художньо-публіцистичних і публіцистичних творів. Його твори опубліковані в журналах, альманахах, інтернет-виданнях, блогосфері. Нарешті Роман Жахів пропонує любителям літератури власну книгу, якою представляє себе як своєрідного прозаїка.

Жахів Роман. Аркан: ґримуар / Роман Жахів. — К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2014. — 152 с. ISBN 978-617-564-022-7

Історія створення повісті "Аркан" тягнеться ще від початку 90-х років. Саме тоді виникла ідея, але, за словами самого автора, "бар'єр перед листком чистого паперу" не давав їй почати втілюватися у матерію тексту. Та згодом Роман Жахів навчився його долати і в 2006 почав працювати над текстом. Роботу закінчив 2008. Потім були численні спроби видати повість, що завершувалися нічим. Хоча важливість цього твору, не в останню чергу, полягає в застереженні українцям: дуже легко, втративши пильність і притомність, загубити те, що є справді цінним. Зрештою, все відбувається вчасно. І саме тепер, коли у результаті потрясіння, яке пережила і продовжує переживати Україна, "Аркан" має знайти своїх читачів. Адже повість змушує замислитися над історично-ментальною спричиненістю актуальної суспільно-політичної ситуації.

Події повісті сягають скіфських часів (автор наполягає на самоназві скіфів — сколоти). Головний персонаж Лан-сколот. Саме навколо його пригод, мандрів і будується основна сюжетна лінія твору. Усі події об'єднані образом одного артефакту — золотого келиха, який, за народотворчим міфом, разом із золотими плугом, ярмом і сокирою впав з неба на зорі виникнення сколотів. Втрата цієї святині призвела до часів смути. "Розбрат і чвари насіли тоді на землі сколотів, роди йшли війною на роди, горіли міста і селища, хвилі їдкого диму й попелу від згарищ висіли густими хмарами над світом, наче його із квітучого Раю скинуто раптом до пекла за вельми значну провину. Провина була справді неабияка — втрата Божого дарунку". Вражають надто чіткі паралелі з тим, що відбувається в Україні вже більше, ніж півроку. Та постійні візії в літературі є лише прикрим свідченням того, що історія замкнулася у порочному колі, констатацією неусвідомлених і невиправлених помилок. І чим довше ходити цим колом, тим на глибшу яму перетворюється шлях, тим важче вибратися, стає більше темряви і менше світла. Тому моторошна картина, якою розпочинається повість, дуже логічна з погляду розвитку історичних подій. Це показ того, що відбувалося після розгрому Батурина. І ніби маємо асоційовану прив'язку до певної події, визначеного часу і місця, та не полишає відчуття своєрідної рухливої застиглості цієї картини. "На горі догорав Батурин. Дзвони на церквах завмерли. Удушилися. Німота панувала над усим християнським світом. Внизу, Сейм-рікою пливли закривавлені, обдерті до спіднього трупи чоловіків і жінок, юнаків і дівчат, старих і підстаркуватих, чубатих козаків, стрижених "під макітру" городян, і зарослих бородатих селюків вперемішку (смерть не завважує ні станів, ні статі, ні віку). Подекуди на мілинах чи закрутах ріки вони утворювали гаті. І, на тих місцях, гучно пересварюючись, тільки їх і було чутно, справляли свою криваву учту чорнопері посланці самого диявола — ворони. Ласуючи досхочу людськими очима і їхніми не сподобленими сповіди душами, по-пекельному бенкетували на всю широчінь своїх огидних пельок". Здається, Сейм тече не так, як то має відбуватися за законами природи, а колом — разом з усіма трупами, а посередині курган із убієнних немовлят, на який наштовхнувся старий сліпець і вдруге посивів від жаху.

Щодо жанрових особливостей "Аркану", то його можна було б означити як пригодницьку повість, як квест. Сам автор називає свій твір ґримуаром. Усе це слушно, оскільки є мандрівка, наповнена різними пригодами, персонажами, є мета, на шляху до якої безліч небезпек, перешкод. Опису подій властивий динамізм. Це все те, що робить повість читабельною. Та вже авторське визначення жанру твору підводить читача до іншого рівня "Аркану", до прихованого змісту, який містить у собі важливе смислове навантаження. Безперечно, повість потребує детальної контекстуальної рецепції, яка передбачає відповідну підготовку, оскільки творові властива інтертекстуальність, алюзійність. Роман Жахів, працюючи над текстом, залучав фольклорні матеріали, історичні джерела, релігійно-філософські системи, міфологічні уявлення, навіть знання із народної медицини.

Особливу увагу автор приділив мові твору. Він намагався досягти питомо українського звучання. Саме цим пояснюється цілковита відсутність у тексті не властивої питомим словам букви "ф".

Художньо довершені мова і стиль "Аркану", образна насиченість, яскраві персонажі, цікавий і динамічний сюжет, інтрига, можливість різнорівневого прочитання свідчать про те, що українську літературу можна привітати ще з одним хорошим, самобутнім автором. Очевидно, що повість здобуде досить широку читацьку аудиторію, адже її автор піднімає і намагається збагнути особливо сьогодні і особливо очевидну для всіх проблему рокованості України. На питання, якою Роман Жахів бачить свою читацьку аудиторію, він відповідає — небайдужою.

"А цілком свій скарб книга відкриє лише тим, кому сама захоче, адже відомо, що завершені тексти живуть власним, незалежним від волі своїх творців, життям", — Роман Жахів.

понеділок, 2 червня 2014 р.


Ти мовчки, панночко,

робиш його щасливим.

Тієї й мови що

під ребрами “хочу!”

б'ється серце холодне кволо

і крізь запітніле віко

тріпоче тіло ночі хтиве,

і чеканню втрачено лік.

І втік би, може, сердега,

та годі

хоч глянути

за крéйдяне коло.

Продовжуй робити

його щасливим...

Тільки не розтуляй повік!

вівторок, 22 квітня 2014 р.

ЛІЛЕЯ І РОМАН ЖАХІВ (дискурс)

* * *

Habent sua fata libelli

Щасливий той, кому довелося ще застати романтичні часи старосвітського листування. Для кожного письменника, то була справжня майстерня, де відточувалося перо майбутнього класика. А епістолярна спадщина великих – окрема складова літератури, кращі зразки якої, не менш цікаві, ніж художні твори. Та потроху це все відходить у минуле. Скажімо, кого тепер зацікавлять “Листи до сина” Ф. Честерфілда? На запитання: “Як ти ставишся до Честерфілда?” Можеш почути хіба: “Дякую, не курю”.

Лілея не курить. А Жахів смалить жахливо.

На початках людства писати листи, а надто їх відправляти, було дуже небезпечною справою. “Писали” на камені. Адресант міг забити собі пальця видовбуючи послання, пошкодити око кам’яною скалкою, що вискакувала з-під зубила, вивихнути руку – надсилаючи листа. Адресат – боляче дістати по макітрі, отримуючи його і заюшити увесь текст. Текстові було байдуже, він був карбованим. Так відбувалося доти, поки людство не перейшло на більш безпечні форми листування за допомогою лубу, папірусу, пергаменту та паперу. Хоча анахроністичні засоби письма збереглися й донині. Про це свідчать написи на будинках наших міст: “Ліля, я тебе кохаю!” і таке інше. Був час, коли фізичних мук через листування, зазнавали гуси; люди – тільки моральних. Гусям – наука. Навіщо було рятувати урбаністичну цивілізацію від варварів? Варвари писати не вміли. Варвари гусей їли, але не знущалися над ними, не виривали пера з живого тіла нещасної птиці.

Нині, ніколи не старіючий дженджик епістолярний жанр, зрадив своїм незмінним протягом віків адвокатам паперовому аркушу, чорнилу, гусячому перу та його замінникам. Тепер у нього інші довірителі: e-mail, sms та взагалі невербальні mms. Правда, йому довелося суттєво змінювати композицію, а то й зовсім відмовлятися від неї. Але на які тільки жертви не підеш, намагаючись бути “сучасним”, більше того потрібним. Нові засоби зв’язку до того ж дають змогу протягом короткого проміжку часу, мати кільканадцять реципієнтів одночасно (розсилка).

Що не кажіть, а в місті жити зручніше ніж у селі. Так повелося, що між містами завжди кращий зв’язок (колись поштовий, тепер стільниковий та inetівський).

Він: Привіт. У тебе все гаразд? Давно не давалася чути.

Вона: Та ніби гаразд… Лежу, читаю роман жахів Стівена Кінґа і боюсь:)

Він: Дивись не впісяйся зі страху.

Вона: Я люблю жахи! Вони наповнюють тіло енергією і не дають спати вночі.

Уявляю собі цю картину: двоє у ліжку, – лілея і роман жахів. Вона від нього в захваті, а він пристрасно віддається їй, – рядок за рядочком, сторінка за сторінкою, речення за реченням…

Вона зачитується ним до втрати реальності… Тоді літери починають зливатися в одну суцільну темну масу. І настає темрява.

Вона: А у нас вимкнули світло!

О, а я що казав? Ну от і дочекалися містики…

Трохи про неї: очі світло-зелені; коротко стрижене волосся не має постійного забарвлення. Оце дещиця Лілеї – невисокої на зріст панночки двадцяти і одного року із широкими стегнами.

Трохи про нього: він Роман Жахів. І цього, на нашу думку, достатньо для характеристики його зовнішності. Більшості він запам’ятовується саме таким.

Шлях від Михайлівської до Андріївської церкви, униз бруківкою Андріївського узвозу і з поворотом догори повз розмаїття кав’ярень, містичних двориків (дворики – вагома частина її життя) і мистецьких салонів на залиту світлом площу Софії Київської. Улюблений вечірній променад Романа Жахова вулицями і майданами улюбленого міста. Схожою траєкторією блукає чоловічий погляд узвозами, площами і головне храмами жіночого тіла при зустрічі. Ковзає від хрестика вниз до чепурних маківок вкритих сусальною позолотою, потім нижче до брам за якими криється сакральна їх таємниця і ніколи не доходить до фундаменту. А зупиняється, щоб детальніше роздивитися якусь химерну ліпнину на фасаді і крокує далі. Їй не бракує ліпнини. Чого вартує одна тільки усмішка. А ще у неї є “родимка на лівому стегні” – це, якщо хто знайомий із творчістю Романа Жахіва ("Мармуровий верлібр" http://litprostir.cv.ua/prostir-hudozhnih-tekstiv/roman-zhahiv.htm).

Стівен Кінґ. На Андріївському узвозі мешкав інший king письменницького цеху – Булгаков. Майстер і Маргарита. Роман Жахів і Лілея. Містика. Вона полюбляє усе містичне. Втім, не любить інших міст окрім Львова. Хоча у Львові й не було Булгакова там був Захер Мазох. У цьому щось є. Це потаємне, притаманне її позасвідомим глибинам. Символи, вони на кожному кроці, вони переслідують. Вона боїться: “… я боюсь!”, – каже вона. Здається, страх збуджує її. У Києві є Лиса гора, куди раз на рік злітаються відьми. Булгаковська Маргарита теж літала на шабаш. Чи була там Лілея? Не знаю. А от до Львова раз на рік з’їжджаються книговидавці і письменники на свій форум. Вона полюбляє бувати на форумі. Відстань між цими двома подіями – календарний місяць. Достатньо часу, для того, щоб усі встигли (і туди, і сюди). Вона любить читати. Вона любить письменників і поетів.

Роман Жахів – письменник і поет.

З письменниками треба обережніше у спілкуванні. Вони завжди користуються людською довірливістю, а потім описують все у своїх творах. Так ваше найпотаємніше може стати предметом загального обговорення.

Лілея теж хоче стати письменницею. Це може призвести до самозакоханості. Хоча ні, вона все ж таки любить письменників, а не письменниць.

Вона: Читала, Жахів, твою прозу. Файно, але немає сексу. Треба тобі щось своє дати почитати, у мене його досить.

Він: Сексом потрібно займатися, а не писати про нього.

Вона: Слушно. Та іноді ні з ким, тому і пишу…

Київ – місто Кия. Кий, найулюбленіший її символ. Лев навіює жах, та вона чомусь надає йому перевагу. Кий – символ самотньої величі, влади і вічності (інколи спокою). Але вона знічується перед ним. Мабуть, це наслідок комплексів. Усі коротуни закомплексовані. Так само, як горбані, товстуни і жінки з маленькими персами.

У Лілеї перса великі. Втім, вона їх завжди ховає за стаником. Станик – так називають бюстгальтер у Львові. Вона воліє приховувати і решту свого стану. Ніколи не побачиш її у спідниці. Тільки джинси, навіть у спеку. Так місто одягнене в камінь приховує від стороннього ока усі свої справжні принади. Одягається, як і сучасні наші міста, по-европейському, залишаючись проте всередині цілком традиційною, або, як пишуть у романах – старосвітською. Це добре. Це збалансовує. Це оберігає від крайнощів. Крайнощі – це або непробивна “залізна заслона”, або неконтрольована розпуста. І одне і інше закінчується деградацією. Від цього вона далебі застрахована. Містá – ні.

Ще трохи про них: У Чернівцях, колись була вулиця Лілейна. Гарна назва для вулиці. Про неї згадує, зокрема, Ірина Вільде (народилася на Буковині, студіювала і жила у Львові) у своїй повісті “Б’є восьма”. Лілея теж студіює у місті Лева – біологію.

Оскільки він не кохає “її” Львова, а вона “його” Києва, то зустрічаються принагідно. На нейтральній території. У Чернівцях. Вона окрім нього має й інших. У місті багато вулиць. Коли уподобаєш місто, захоплюєшся не однією будівлею, а цілою сукупністю його архітектурних ансамблів. Підходиш до одного будинку, любуєшся, потім обертаєшся спиною до нього і наступна гарна будівля приковує твою увагу до себе не менше, ніж попередня. І так далі і далі. Ви не помічали, як туристи пересуваються містом? Невпорядкованими зиґзаґами – хаотично. Так і Лілея увесь час подорожує від будинку до будинку від чоловіка до чоловіка. Звичайно, бувають місця, які заворожують, біля них так приємно постояти трохи, пригадати щось миле, пов’язане саме з ними… А читаючи книжки, хіба віддаємося ми лише одній-єдиній сторінці? Ні! Перегортаємо, перегортаємо й перегортаємо, поки не дійдемо до кульмінації. А далі – інший роман. Любовний, авантюрний (або крутійський), рицарський, пасторальний та преціозний, готичний, просвітницький, романтичний, реалістичний, натуралістичний, модерністський і постмодерністський, антироман, а ще родинний, пригодницький, науково-фантастичний, соціально-побутовий, історичний, філософський, утопічний, біо- і автобіографічний, детективний, “виробничий” тощо. Он скільки їх. І то – це тільки типові і тематичні різновиди. А серед них цікавих індивідів не перелічити. До тієї класифікації, як на мене, потрібно додати ще короткотривалі види: курортний і транспортний романи.

Лілея жертва романів. “В Англії жанр, який називаємо романом, має визначення novel.” Novel – новина. Їй хочеться все нових і нових вражень.

Кажуть, Лілея дуже начитана.

Вона: Привіт! Що поробляєш? Я читаю Муракамі і думаю про тебе.

Вона: За вікном дощ і зимно. Хочеться тепла. Я п’ю гарячий чай і читаю Андруховича

Вона: Салют! Щойно вилізла із душа. Читаю Ґраса.

Тих, хто прочитав у своєму житті один-два романи і по всьому – називають невігласами. А тих, які не можуть зупинитися і читають, читають, читають – начитаними. Але ж саме вони – неначитані. Ніяк не можуть начитатися. Парадокс.

“Надмір породжує пересит, пересит – нудьгу, нудьга ж – душевну тугу…” – це Сковорода сказав.

Вона: Мені так нудно і самотньо на душі…

Насправді вона Ліля. Але наполягає, щоб її величали Лілеєю: “… твоя Лілея. Цьом.”

Лілея то й лілея. Чом би й ні? Лілея – королева серед квітів. А “Квіти приносять щастя”. Саме цими словами, за легендою, Гай Юлій Цезар мотивував свою згоду назвати новозасноване місто Флоренцією (лат. Floris – квіти). Флоренція теж гарне місто, незгірше від Львова та Києва.

Якось вона зізналася, що хотіла було зробити собі татуювання: квітку лілеї на рамені, але відмовилась від тієї ідеї, згадавши про тавро, яким припікали розпусних жінок у Франції (як мало ми знали би про Францію, якби не романи Дюма).

Три стилізовані лілеї – емблема французьких королів. Розпусниць таврували, як державних злочинців – державним знаком. Один із французьких королів сказав: “Держава це я”, а отже… Проте багато міст Європи користувалося правом самоврядування (Магдебурзьке право) і не дуже вже залежали від волі королів. Київ зі Львовом теж належали свого часу до привілейованих (а Чернівці колись називали маленьким Парижем).

Київ має безпосередній стосунок до однієї з французьких королівських династій. Київська княжна Ганна, донька Ярослава Мудрого, була французькою королевою. Євангеліє привезене нею з Києва, донині є однією з французьких святинь на якій присягали усі їхні монархи.

Довідка: “Лілея – це квіткова ґрунтова рослина. Родина лілейні, рід Лілеї. Має доволі велику, округло-конічну цибулину …”!? Завдяки великим квітам, вишуканій формі і сильному приємному ароматові (о, аромат Лілеї! Але не будемо залізати до царини Патріка Зюскінда) лілеї користуються заслуженою повагою усіх квітникарів (флористів), і простих поціновувачів. А є ще й водяна лілея. У неї також білосніжні великі, дуже гарні квітки. У стародавній Греції ходила легенда про те, що у цю квітку перетворилася прекрасна німфа. Тому ботаніки називають водяну лілею німфеєю. Ні, німфетка і німфоманка – це зовсім інше. Проте, якийсь зв’язок все ж є. Бо усі квіти, користуються увагою бджіл. А бджола – давній символ кохання і продовження роду. Це у пролетарські часи вона стала уособленням працьовитості, а наші предки мали більш ліричний світогляд. У містах бджіл, здається, немає (можливо і є, але вони непомітні), у містах панують оси. Оси лише зовнішньо схожі на бджіл, як флірт поверхово схожий на закоханість. Міста заполонені роями легких стосунків. Вони оточують вас повсюдно і невідступно: за столиками виставленими перед кав’ярнею, чи по-львівському кнайпою, на велелюдних майданах і ще багато де, навіть у громадському транспорті.

Він: Ти не думала про одруження?

Вона: Одружуватись? Ні! мені і так добре. Люблю бути незалежною. Цьом.

Квіти не довговічні. Лілеї не виняток. “Під час цвітіння їх необхідно щедро поливати і дбати про достатність свіжого повітря. Після періоду цвітіння лілею можна тримати в кімнаті, помірно поливати, або виставити на відкриту місцину”.

Квіти в’януть. Особливо швидко, коли їх зірвеш. Запах залишається лише у спогадах. Буває, що квітку кладуть на згадку між сторінками роману, їй там нічим дихати і вона помирає. Це вже не квітка – це гербарій – теж своєрідний лист із минулого (сема).

Романи. Романи цікаві у процесі читання. Потім їх засовують на полицю поміж іншими, якщо книга власна (іноді їх дають почитати подругам, ті інколи їх повертають, а здебільшого забувають; або віддаровують). Якщо книга з громадської бібліотеки, її туди ж і відносять. Але романам краще ніж квітам – з них принаймні виписують цитати і потім хизуються своєю “начитаністю”.

Вона: Усе це сумно.

Отак вони і живуть Лілея і Роман Жахів. Вона у Львові, він у Києві.

А я собі у Чернівцях.

Вона: Добре тобі.

Я: Добре мені.

P. S.

А що ж тоді зостається, коли квіти зів’яли, а романи прочитані? Нічого. Ні текстів, ні запаху, ні будь-якої відповідальності. Для цього існує функція: Видалити (Delete). Вас ще й перепитає розумна техніка: “Ви справді бажаєте позбутися непотребу?” Натискаєте “Так” і опісля тільки чистий дисплей, як антична tabula rasa, на якій можна і треба почати усе ab ovo.

The кінець!