середу, 30 березня 2016 р.

До питання національної еліти

Часто можна почути від різних політиканів, що “народ не здатний сам впорядковувати своє державне життя”. За народом вони залишають лише “право та обов’язок сформувати (?!) та привести до влади еліту, яка буде його гідна”. А далі сидіти, склавши руки, і чекати, поки та еліта буде їх ощасливлювати?

Виходить, що український народ – це стадо баранів та овець, котрим неодмінно потрібен пастух. А якщо не так жорстко висловлюватись, то принаймні дітлахи, що потребують опіки дорослих. Себе такі писаки відносять, звісно ж, до “дорослих”, “обраних”, правда, невідомо ким, а часто самими собою. З якого б то дива?

Із риторики таких опікунів випливає, що людина, отримавши статус еліти, перестає бути частиною народу, а стає надлюдиною (нім. Übermensch)? А решта недолюдей (Untermensch) – “не еліта” – оголошуються недолугими, безпорадними в питанні вирішення власної, загальнонаціональної та державної долі.

Пропагуючи твердження, що лише авторитарна модель управління державою, диктатура “кращих представників народу” – національної еліти –може вилікувати Україну від занедбаної хвороби “інфантилізму”, на місце цих “кращих”, цієї “твердої руки” пропонують себе хороших і своє ж оточення. А тому намагаються ввести в оману читачів і приписати “еліті” невластиві їй функції. Зводять в одне поняття “українську національну традицію” і “традиціоналізм” – європейську філософську і політичну доктрину початку ХХ ст., плутають поняття “народ” і “нація”. Ось приклад, аби не бути голослівним: “Нація має право та обов’язок сформувати та привести до влади еліту, яка буде її гідна.”, – йдеться в одній зі статей. Але нація, за визначенням Т. Шевченка, – це “і мертві, і живі, і ненарождені”, себто сукупність минулих, нинішніх і майбутніх поколінь українців. Ні минулі, ні майбутні покоління фізично не можуть нікого нікуди приводити. На це спроможні лише покоління живих – “народ”. Не вірю, що автор не розбирається в таких простих дефініціях. Звісно, тямить. Але навмисно займається понятійним фальшуванням, аби на хвилі національного піднесення в країні і все більшої потреби націоналізму українським суспільством, спіймати собі рибку в каламутній воді. Тому й каламутить. Тому й намагається розмити чіткі обриси українського націоналізму і національної ідеї – єдиної рятівної ідеології для української нації.

Твердження таких фальсифікаторів мають три джерела походження: нерозуміння справжніх прагнень, потреб нації та народу і їх реального потенціалу; особиста корисливість у площині самоствердження будь-якою ціною і, врешті, праця на ворожі до української державності сили. Тому й витягують на світ Божий зі старих скринь історії, латають і видають за своє-нове доктрини чужого і не завжди вдалого досвіду.

У дев’яностих роках двадцятого століття одна із українських організацій вже заявляла, що нація народжується в лавах її бойових загонів. З такого твердження мало би народитися наступне: “Націократія – це влада членства саме тієї організації”. Один із таких авторів, пропагандист “елітаризму”, знаю, бере хабарі зі своїх студентів. Зараз він обмежується декількома пляшками елітних напоїв (все ж таки еліта). А завтра, не приведи Господи, як він сам пише, “візьме на себе відповідальність за долю народу й держави” і вмоститься в якомусь міністерському кріслі? Чи зникне у нього любов до того ж елітного алкоголю? А без дієвих механізмів контролю за його діяльністю з боку громадськості й підпорядкованості їй зможе, неборака, встояти перед спокусою халяви при нових набагато масштабніших можливостях, що її надає висока посада? Він сам усвідомлює, що ні. Тому й витрачає чорнила на подібні висловлювання: “...народовладдя — “це балачки про те, як народ буде здійснювати управління державою, а влада сумлінно виконуватиме його бажання. Насправді це демагогія, і демагогія небезпечна. Ілюзія контролю над владою заважає здійснювати цей контроль реально.” Бо таким, як він, не йдеться про добро народу, а лише про панування над ним. “Контроль” над “плебсом” при власній безконтрольності. Автор використовує тут термін демагогія, вкладаючи в нього негативний сенс, хоча дослівний його переклад із давньої грецької звучить як “веду народ”, “керівництво народом”. Отже, своє власне тяжіння до демагогії, він намагається приписати іншим.

У основу ж механізмів національного народовладдя закладено ідею свободи: через загальнонаціональну – до волі кожної особистості. А вільною може бути лише людина, котра має можливість сама себе забезпечувати. Тоді в неї відпадає потреба в панах-доброчинцях. Як у притчі: “Якщо людині дати рибину, то вона насититься один раз, а потім знову чекатиме подачки благодійника. У такий спосіб потрапить у залежність від подателя. А коли навчити людину рибалити, то вона вже сама здатна себе прогодувати.” Механізми народовладдя якраз і є формами самодостатності народу у всіх сферах буття.


Система націократії і принцип народовладдя як форма урядування були основою права “Січового війська Запорозького”.

Та повернемось до поняття еліти.

Еліта від фр. elite – найкраще, вибране, “Каста луччих людей”, за Д. Донцовим, справді є (за наявності) архіважливим чинником національного і державницького буття. Тому усі без винятку поневолювачі українців вели політику усунення цього чинника. Еліта – це люди, визнані суспільством моральними авторитетами. До думки і слова яких прислухаються не з примусу, а з відчуття цілковитої довіри. Це велетні духу, яких не торкається бруд земної марноти. Наприклад, такою людиною загальнонаціонального рівня є в сучасності Ліна Костенко. На жаль, вона лише одна. Місія таких людей, і в цьому полягає їх керівна (владна) роль, – бути моральними авторитетами, котрі формують суспільні настрої і візії вирішення тих чи інших викликів життя. Їхня влада – це здатність апелювати до почуттів, розуму, розважливості. Для цього їм не потрібні посади, портфелі, кабінети. Навпаки – атмосфера чиновницького середовища є неприйнятною і згубною для них. Це стосується національної інтелектуальної еліти. А “луччі люди” є серед усіх прошарків нашого народу: у війську (не в одному якомусь підрозділі), у міських і сільських школах, серед священиків і так далі. Тобто в громадах. Кожен із них має своє покликання в житті, якому віддає душу, час, здоров’я. Не для них також кабінетний пил і перекладання папірців. І їхня влада в громаді – не мандати і посвідчення, а їхні беззаперечні чесноти.

Автори-авторитаристи пишуть про якусь “владну еліту”.

Хочеться запитати: що таке у їхньому розумінні владна еліта? А саме до неї вони відносять себе, судячи із таких заяв: “Ми обіцяємо привести до влади (йдеться про управлінські адміністративні посади (Р. Ж.) людей, за яких народові не буде соромно, і покласти на них всю повноту відповідальності.” Протягом двадцяти із лишком років “незалежності” сотні разів доводилося читати подібне від різних (?) “ощасливлювачів” українського народу, неодмінно без участі самого українського народу. Досвід цих же років свідчить,


“хорошою є не та влада, котра складається з хороших людей, а та, котра підконтрольна громаді”.

І таку підконтрольність може забезпечити лише механізм національного народовладдя.

Ви можете не погоджуватися з моїми думками. Це ваше право. Але закликаю вас: думайте, аналізуйте, робіть свої висновки аби не опинитися в черговій неволі чергових облудників.