Russen für die Preußen/Russia for Prussia

На московії полюбляють називати Україну "проєктом Заходу". Але ж мовчать холопи прусскіє про те, що мешкають на території держави, яка сама є проєктом Софії-Авґусти-Фредеріки Ангальт-Цербст-Дорнбурзької (нім. Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg) — уродженки пруського міста Штетін (нім. Stettin). На що вказує навіть назва країни "russia", яка є усіченою похідною від найменування країни-метрополії Prussia, аби не виникало сумнівів та слугувало замаскованим нагадуванням — хто є справжнім господарем земель "от Лондона до Єнісєя", починаючи від середини 18 ст.

Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ (Катєріна ІІ), (нім. Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg) донька Христіана Авґуста Ангальт-Цербстського та принцеси Йоганни Елізабет з роду Гольштайн-Готторп одружилася із Карлом Петером Улріх фон Гольштайн-Ґотторпом, (нім. Karl Peter Ulrich von Holstein-Gottorp).

Їхній син (імператор Павєл І), вірний нащадок роду Гольштайн-Готторпів та Ангальт-Цербст-Дорнбурґів, одружився із принцесою Августою-Вільгельміною-Луїзою Гессен-Дармштадтською; після її смерті — з принцесою Софією-Марією-Доротеєю-Августою-Луїзою Вертембергською (нім. Sophia Marie Dorothea Augusta Luisa von Württemberg.

Діти від останнього шлюбу: імператори Алєксандр І (не залишив престолонаступників) та Ніколай І.

Ніколай одружився із Фредерікою Луїзою Шарлоттою Вільгельміною Прусською (нім. Friederike Luise Charlotte Wilhelmine von Preußen і від них народився наступний імператор Алєксандр ІІ.

Алєксандр одружився із принцесою Максиміліаною Вільгельміною Ауґустою Софією Марією Гессен-Дармштадтською (нім. Maximiliane Wilhelmine Auguste Sophie Marie von Hessen und bei Rhein) матір’ю імператора Алєксандра III.

Алєксандр ІІІ був одружений із Марією Софією Фредерікою Дагмар (Да́гмара), (дан. Marie Sophie Frederikke Dagmar), донькою короля Данії Крістіана IX.

Іхній син Ніколай ІІ, у свою чергу, взяв за дружину Алісу-Вікторію-Гелену-Луїзу-Беатрису (Alix Viktoria Helene Luise Beatrix), принцесу Гессенську, доньку Великого герцога Гессенського-Дармштадського Людвіга та дочки Королеви Вікторії, Аліси Великобританської.

Таким чином, усі імператори російські, починаючи від Катєріни ІІ, були німцями-прусаками.

Та й до них було не краще: родоначальником попередньої царської династії Романових був такий собі "Андрей Кобыла", який жив у XIV столітті та згідно із сімейною легендою походив також із Пруссії (Ольденбурзька династія).

На зображенні: Софія-Августа-Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурзька — кличка "Єкатєріна ІІ" зі своїм чоловіком Карлом-Петером-Ульріхом Шлезвіґ-Ґольштайн-Ґотторпським (нім. Karl Peter Ulrich von Schleswig-Holstein-Gottorf) — кличка "Пйотр ІІІ". Засновники "православної" царської династії Ґольштайн-Ґотторпів — кличка "Романови", нащадки яких, одружуючись з персонами німецького походження (лише у двох випадках зі шведською та англійською принцесами) сиділи на "русскому" престолі до 1917 року.

"Людяні" вбивці

...те, що гітлерівці використовували газ у концтаборах для знищення в’язнів, є беззаперечним злочином.
Але ніхто чомусь не називає лиходієм знану особу, драматурга і публіциста, лауреата Нобелівської премії з літератури Бернарда Шоу, який відкрито виступав за застосування «гуманного газу», як способу позбавлення від «паразитів» суспільства. Нацисти втілили його ідеї. Шоу не був нацистом. Він сповідував марксизм, який, як бачимо, своїми ідеями мало чим різниться від гітлеризму.

Але практику застосування газу для знищення в’язнів започаткували ідейні однодумці Шоу – марксисти, російські більшовики. «Очільник групи, що займалася розстрілами за рішеннями «трійки» управління НКВС Московської області, лейтенант держбезпеки Ісай Давидович Берг прославився тим, що у 1936 році запатентував «автомобіль-душогубку», у якій смерть закритих там в’язнів наступала внаслідок отруєння вихлопними газами. У кузов фургона, обшитого зсередини оцинкованим залізом, пророблявся отвір, через який за допомогою гумового шлангу надходили вихлопні гази, від отруєння якими за 20-30 хвилин засуджені у фургоні втрачали свідомість, а за 40-50 хвилин помирали. Відбувалося це при перевезенні приречених із однієї в’язниці в іншу. «Завантажили в Таганській чи Бутирській тюрмі живих – в Бутово вивантажили трупи…». На цю справу переобладнували фургони для перевезення хліба. Пересічні мешканці Москви навіть не здогадувалися, що повз них вулицями міста їздять такі машини-убивці. На будках фургонів навіть напис «Хліб» не замальовували.

Сам Берг пояснював, що: «без цього вдосконалення неможливо було виконати таку величезну кількість розстрілів». Оскільки доводилося знищувати дуже багато «ворогів народу» — до п’ятсот осіб за добу.

Гітлерівці лем перейняли успішний досвід.

Творець «концтаборів нового типу» Нафталій Аронович Френкель

Ідею гасла "Arbeit macht frei", що стало символом примусової праці ув'язнених, нацисти запозичили в більшовиків.

Нафталій Френкель — колишній одеський мільйонер, комерсант та кримінальний авторитет, у час панування більшовизму став значним діячем ГПУ-НКВС СРСР. Саме він був натхненником масової експлуатації невільничої праці в московській імперії зла. Таким чином він є причетним до мільйонів смертей репресованих злочинною системою. Але прізвище цього мерзотника марно шукати серед засуджених за злочини проти людства.

У 1924 році Нафталій потрапив на Соловки. Там, за допомогою хабара, колишній одеський комерсант очолив економічний відділ табору. З дозволу вищого керівництва, Френкель налагодив у таборі роботу майстерень з пошиття взуття, одягу, виробництва шахових дощок. Товари переправлялися в Москву і реалізовувались під дахом ОДПУ. Коли справа почала приносити прибуток, начальство стало прихильно ставитись до Френкеля. Праця репресованих виявилася новим економічним віянням. До цього табори використовувалися лише для ізоляції «ворогів народу», ніякої праці не передбачалося. У більшості випадків «зеків» просто доводили до смерті. Френкель зауважив нераціональне використання праці в'язнів і запропонував використовувати їх на лісорозробках, де щоденно помирало кілька десятків чоловік, яких ховали в ямах.

У 1927 році «він переконав табірне начальство, а пізніше й головного кремлівського упиря, з яким йому влаштували особисту зустріч, що система концтаборів може стати джерелом надходжень у казну значних грошових прибутків, і якщо раніше каральна система не знала, що робити із засудженими, то тепер їх катастрофічно бракувало. У Москву летіли прохання присилати нові партії репресованих». Москва почула.

«…товариш Френкель особисто приймав партії репресованих під звуки оркестру*. Усіх прибулих ставили на коліна в сніг і лічили по головах, а потім це поголів’я гнали в ліс робити просіки для майбутньої залізниці».

Такими були початкові кроки ненажерливого й безжального монстра, яким стала система ГУЛАГ.

*Прихильник марксизму автор «Todesfuge» стверджував, що «смерть це з Німеччини майстер», коли безжальна косарка ненависті пройшлася колосистою нивою його нації. Коли ж прототип цієї пекельної машини нещадно скошував до кореня мільйони українців, «майстри» що її обслуговували, правдиво, не були для поета посланцями мороку. І над Кремлем йому, вочевидь, не темніло ніколи, а завжди сяяло сонце.
0 коментарів

Значимість Степана Бандери сьогодні

Часто можна почути, що більшість аспектів національної проблєматики, осмислюваних в ХХ столітті низкою ідеологів українського націоналізму, зокрема й С. Бандерою, на теперішній час безнадійно застарілі й неактуальні. Мовляв, після геополітичних перемін у Середній Европі (розпаду СРСР і, внаслідок цього, постання України як незалежної держави) працю Провідника «Перспективи української революції», у якій «зосереджено увагу передусім на всебічній розробці перспектив української національно-визвольної революції», можна здати в архів як історичну пам’ятку. Адже про яке національне визволення може йти мова, коли «незалежна українська держава стала беззаперечною дійсністю»?

Аби спростувати ці хибні уявлення, ми не вдаватимемось до всеохопного аналізу, а висвітлимо лише деякі моменти, яких, на нашу думку, буде цілком достатньо для зацікавлення вдумливого і допитливого читача цією темою.

А чи є нинішня держава Україна справді українською і незалежною?

Більше тут: http://banderivets.org.ua/znachymist-stepana-bandery-sogodni.html

“Норманська теорія походження Русі” — пруська вигадка?

Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав'яне». «Слав'яне! слав'яне!» Славних прадідів великих Правнукі погані!

Т. Шевченко

«Славетні скандинави підкорили всі руські землі своєю всепереможною зброєю», — урочисто виголосив у 1749 році німець Ґергард Фрідріхь Мюллєр. До цього часу він ретельно вивчав середньовічні писемні джерела, будучи академіком Петербурзької академії Наук. Допомагали йому в цих дослідженнях, запрошені ним із німецьких земель Ґеорґ-Якоб Кер, Ґотліб Зіґфрід Баєр, Ауґуст-Людвіґ Шльоцер, автор праці «Нестор. Руські літописи давньослов'янською мовою, звірені, перекладені та пояснені А. Л. Шльоцером», Юнкер.

Ця доповідь з'явилася, як на замовлення. Бо починаючи з 1761 року на Російському імператорському престолі утверджуються нащадки “славетних”. Спочатку Карл Петер Ульріх фон Гольштайн-Ґотторп (Пьотр ІІІ), потім його дружина Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ (Катєріна ІІ). Їхній син, спадкоємець престолу Павєл І одружувався теж із німкенями. Спочатку з Гессен-Дармштадтською принцесою Вільгельміною; після її смерті — з принцесою Софією Доротеєю Вюртенберзькою. Так представники “нордичної раси” воцарилися на землях колишньої Київської Русі. А дослідження Мюллєра послужило ідеологічним підґрунтям для цього. Мовляв, така традиція повелася на землях сих ще з дев'ятого століття коли Рюриковичі збудували слов'янам державу. І сама назва Русь германо-скандинавська. Так що все по-закону правонаступництва.

Оригінальний текст “Повісті минулих літ”, кажуть зник. Порівняти, пересвідчитися немає жодної можливості. Залишається що? Сприймати на віру події минулого так, “Як німець покаже. Та до того й історію. Нашу нам розкаже”.

Посилаючись нині на текст Повісті, слід усвідомлювати, що насправді це не сама Повість, а лише згадки про неї. До того ж “літописне зведення початку дванадцятого століття”, на триста років віддалене від описуваних подій. Та й звідки було взятися свідченням сучасників, якщо писемність нам “принесли греки” в кінці дев'ятого століття і поки ми ту азбуку засвоїли, багато води Дніпром стекло. Пізніші списки (під «списком» розуміють «переписування» («списування»), — це ніби-то документи кінця чотирнадцятого (Лаврентіївський), початку п'ятнадцятого століття (Іпатіївський). Але згідно досліджень Ярослава Дашкевича, доктора історичних наук, "Лаврентіївський літопис" був фальсифікований шляхом переписування і знищення історичних матеріалів за наказом Катерини II. Свого часу, Гаюс Юліус Цезар, після остаточної перемоги над кельтськими племенами Галлії, знищував їхні пам'ятки і переписав їхню історію на свій лад. "Історію переможених, пишуть переможці", — виголосив він тоді. Згодом нащадки галлів не тільки стали називати себе римлянами, а й втратили свою мову, повністю перейшовши на вульгарну латину. Катерина, очевидно, добре засвоїла науку зміцнення імперії. І Мюллери-Кери-Баєри-Шльоцери у цьому їй добре прислужилися.

За пруською версією нашої історії виходить, що не маючи досвіду державотворення, (королівство свеїв Свеаланд виникає лише в десятому столітті, з королівством Ґетеланд об'єднується на початку одинадцятого; і аж у 1250-1363 роках династія Фолькунгів створює централізовану державу!) скандинави приходять в чужі землі і, як то кажуть, з наскоку організовують державне життя на території в десятки разів більшій за свою рідну скандинавщину. Ще й примушують малими силами до покори десятки слов'янських племен і їхню родову знать. Воістину нашим предкам треба було бути неабиякими Untermensch, аби безмовно коритися нечисельному гурту чужоземців. Якщо глянути на територію Київської держави, порахувати кількість племінних центрів, можна приблизно уявити скільки потрібно було вікинґам адміністраторів та власних військових залог, аби контролювати такий обшир. Таке не подужала зробити, попри бажання і намагання, Візантійська імперія. Хозарська імперія спромоглася на контроль лише частини територій. Як же ж це вдалося розрізненим, малочисельним, бездержавним піратам? Сказано ж у джерелах, що вікінги-варяги були воїнами-найманцями, котрі наймалися на військову службу до різних правителів, купцями та піратами.

“Але ж у 1066 році, — кажуть прихильники “норманської теорії походження Русі”, — нормани під проводом свого Дуки Вільгельма здолавши в битві при Гейстінґсі військо англо-саксонського правителя Англії Гарольда ІІ, заволоділи країною". Гляньмо знову на карту, і порівняймо територію Англії і тогочасної Русі. До того ж Вільгельм підкорив уже сформовану до нього державу. А не розпочав процес державотворення, як це приписується на Київських землях Рюрику. Одному з ватажків, вихідців із народу, що на той час вів общинний спосіб життя “малими оселями”.

Історія, правда, знає приклад створення великої імперії правителем невеличкої середземноморської країни. Але де ділася та імперія одразу ж після смерті величного македонця? Та й про Олександра згадується в багатьох світових джерелах, а Рюрик — легендарна особа, про яку йдеться лише в одному, місцевого розливу, “джерелі”.

Є вагомі підстави вважати приписувану Нестору-літописцеві працю пізнішою підробкою. Судіть самі: “за текстом Повісті, Рюрик розмістився із військом у Ладозі, Синеус — у Білоозері, а Трувор — в Ізборську. Далі Повість веде розповідь про заснування варягами міст Новгорода, Полоцька, Ростова, Мурома та інших. Ця версія не підтверджується ніяким чином: археологія посвідчує існування названих міст задовго до Рюрика, та й назви їх відповідають мові місцевого населення: вони мають слов'янське або фіно-угорське, але ніяк не скандинавське походження. За тим у Повісті розповідається, як двоє бояр Рюрика, на імена Аскольд і Дир відправилися на південь з місією від Рюрика до Царгороду. По дорозі вони втрапили Києва, де й почали князювати самовільно”. Отак просто прийшли й почали правити. На якого легковіра розрахований цей текст? Якщо воєначальники Рюрика наважувались нехтувати його наказами, то яким чином він тримав у страху й покорі місцевих правителів?

У сих наших розмірковуваннях не висвітлюємо розвідок чисельних антинорманістів, бо виходячи із викладеного не суть важливою є етнічна складова войовничих ватаг “об'єднаних клятвою”, як трактують походження назви “варягів-вікиниґів” мовознавці. З данців, шведів, германців, готів, а чи полабських слов'ян Ваґрів — найвіддаленішого племені союзу ободритів, котрі населяли терени, що нині входять до складу Німеччини (земля Шлєзвіґ-Ґольштайн).

Не без того, що вікинґи-варяги мали деякий вплив у площині військової реорганізації наших предків, але в основному в плані взаємодії з їхніми бойовими одиницями та освоєнні чужинського озброєння. Тут варто звернути увагу хоча б на відмінність щитів: невеликих круглих у норманів, але краплевидних на весь зріст у руських воїнів.

Розібратися зараз достеменно, хто був ким у ті давні часи, маючи суперечливі, часто засновані на джерелах-фантомах “свідчення”, дуже важко. Але не важко зрозуміти, кому вигідна теорія неавтохтонного походження Руси. Згідно якої, диких і безвольних слов'ян зорганізували до державного життя удатніші прибульці. Теорія, покликана переконати українців у думці, що самі вони, без сторонньої допомоги, ні на що не здатні в площині самоорганізації. Котра таки переконала не одне покоління. А “варяги”, як відаємо, на тепле місце знаходились завжди.

Методику “правильного мислення” успішно використав уже в двадцятому столітті творець РККА Лев Бронштайн (Троцький) для завоювання України. Спочатку більшовицький агітпроп переконав більшість селян і робітників у тому, що уряд УНР — се поголовно буржуї — вороги вільного життя трудового люду, а лише після цього Красная армія зайшла на територію УНР, де здебільшого не зустрічала організованого опору. “Сначала лістовка, а уж потом вінтовка”, — таким була тактика Троцького. Теж саме можемо спостерігати 1939 року в Західній Україні. Галичани і Буковинці, зустріли Красную армію, як визволителів, хлібом-сіллю і квітами. Бо перед тим, місцевими комуністами, була проведена колосальна робота по переконанню місцевого населення в тому, що життя в одній країні з братами-росіянами і братами підросійськими українцями є благом. Егідою, котра захистить від польського, мадярського, румунського свавілля.

Австрійському маляру Адольфу Шікєльґруберу “норманська теорія” теж неабияк прислужилася в його цивілізаторському “Drang nach Osten”. Спираючись на неї, він намагався повернути “німецьку спадщину” німцям, а заодно навести лад серед дикунів.

Вірити в казку, що давні германці були єдиним і головним чинником виникнення нашої державності в середні віки, те саме, що вірити в пізніші інсинуації про те, що українців придумали австріяки для сепарації Російської імперії.

Як би там не було, діяння давно минулих літ сховані від нас, на жаль, за мороком тисячоліть, а на овиді перед нами майоріє новітня українська державність. І творити її нам нинішнім поколінням. Головним для цього є непереборна віра у власну спроможність, у свою Правду і Силу, і Волю упорядковувати своє державне життя самостійно. Не сподіваючись на “новітніх норманів”. Бо “Дух одвічної стихії, вберігши нас від татарської повені, поставив нас на грані двох світів творити нове життя”.

---

На світлині: автор в місцині (Мангуп-Кале), де колись стояло древнє місто-фортеця Дорос — столиця Тавро-Готів. За деякими дослідженнями — справжня Батьківщина Рюрика.

Чому нам необхідна саме національна революція?

Видатний діяч українського націоналістичного руху кінця ХХ початку ХХІ століття, політолог, публіцист, ідеолог Василь Іванишин у своїй праці “На розпутті велелюднім”, про національну революцію говорить наступне: “Є два випробувані в історії і сучасності способи зміни народом влади на свою користь.

Перший: національна революція у вигляді всенародного повстання, яка цілком руйнує, ліквідовує стару систему з її апаратом влади й утверджує нову, відповідну прагненням, потребам та устремлінням нації. Наприклад, політична карта сучасної Західної Європи в основному й сформувалась у процесі саме таких революцій...

Другий: національна революція через демократичний механізм, коли об'єднаний національною ідеєю народ шляхом виборів змінює відповідно до завдань національного державотворення законодавчо-представницьку гілку влади, яка своєю чергою, опираючись на постійну підтримку озброєного й організованого національною ідеєю народу, докорінно змінює законодавчими актами саму суть держави і відповідно до цього реформує інші гілки влади.”

* * *

Чому ж саме українська національна революція, а не лише, скажімо, буржуазна, соціальна, культурна чи ще якась окремо?

Виокремимо для з'ясування два основних аспекти: морально-етичний та правовий.

Щодо першого. На території сучасної України тисячоліттями відбувався етногенез українців. У межах яких проходив процес формування і усвідомлення себе окремим самобутнім національним організмом зі своєю унікальною духовністю, культурою, світоглядом, етичними та естетичними нормами, традиціями державотворення і урядування, суспільного ладу.

Сучасні українці успадкували ці землі від своїх предків, котрі віками їх освоювали, окультурювали, захищали від посягань чужинців. Тому, перед Богом та іншими народами, саме українці мають право бути їх нинішніми господарями. Усвідомлюючи, що повинні залишити їх у спадок нащадкам, майбутнім поколінням українців, цілком придатними для життя, не розподіленими між іншими державами і народами.

Унаслідок століть бездержавного, підневільного існування, відвертого духовного і фізичного нищення, до нинішніх днів українська нація підійшла ослабленою, позбавленою, так би мовити опірного імунітету, вкрай необхідного для виживання у цьому хижому світі. Зумисне поділеною за мовною та конфесійною приналежністю; позбавленою своєї правдивої історії, значно денаціоналізованою із насадженим комплексом меншовартості. Щоправда, з 1991 року, один із консолідуючих факторів був відновлений. Йдеться про об'єднання більшої частини українських історичних земель в рамках державного утворення під назвою Україна. На жаль, це утворення ще не є державою української нації, її власністю. Ми, українці і далі продовжуємо жити, за висловом Тараса Шевченка, “На нашій — не своїй землі”. Такий політично-правовий оксюморон, на жаль якнайповніше характеризує становище українців в Україні.

Найголовніше завдання нинішніх поколінь української нації, власне українського народу — повернути нашу землю у нашу власність.

І потрібно зробити це негайно без зволікань, революційно.

---

Революція (від лат. Revolutio — обертання, розвертання) — фундаментальна структурна зміна наявної природної, соціальної, політичної чи економічної системи, яка зазвичай відбувається раптово або протягом відносно короткого часу.

---

Протягом короткого часу. Бо політика витіснення українців з України семимильними кроками веде нас до краю прірви небуття. Для цього застосовуються найрізноманітніші засоби та інструменти “сприяння” зменшенню, а врешті зникненню української етнічної складової суспільства України. Від пропаганди ліберальних “цінностей” “життя лише заради себе”, що породжує зникнення такої суспільної інституції, як сім'я, зменшує народжуваність, виправдовує дітовбивство методом хірургічного переривання вагітності, а це веде до від'ємної демографічної ситуації; гедонізму (визнання фізичного задоволення вищим благом і умовою щастя у житті), що призводить до погіршення фізичного здоров'я населення, а стан системи “охорони” здоров'я країни та фармацевтичні магнати, котрі дбають лише про прибуток будь-якою ціною, навіть ціною життя громадян, довершують те, що ще не зробили алкоголь, наркотики, неправильне харчування, шкідливі продукти та ін. А економічна ситуація, котра не дає можливості утримання більшої кількості дітей, а пропаганда насилля, а смертність на дорогах, через їх, м'яко кажучи, незадовільний стан, а забруднення природного середовища, можна наводити ще безліч факторів — усе працює на те, аби тенденція до зменшення популяції українців невпинно зростала і нас меншало. І це стосується майже усіх груп і верств населення, окрім “грошових мішків”, котрі так-сяк вирішують питання свого збереження.

Щодо другого. Україна є мононаціональною державою. За даними “Всеукраїнського перепису населення” 2001 року та корективами внесеними окупацією частини територій Московитами, етнічні українці становлять понад вісімдесят відсотків громадян країни. А priori функціональною місією держави є забезпечення інтересів її господарів. За умови переходу країни під юрисдикцію народу, вона повинна дбати про національні інтереси своїх громадян пропорційно до їх питомої частки в суспільстві. Несправедливо, коли державотворчі, духовні, релігійні, культурні та інші запити національної більшості нехтуються заради двадцяти відсотків етнічно розмаїтого населення. Це не значить, що права національних меншин не повинні враховуватися при формуванні політики держави. Повинні, але винятково за відсотково-пропорційним принципом. До слова, в державі іудейської нації Ізраїлі, власне іудеї становлять переважну більшість населення країни і невелику частку араби. Відповідно, представництво в законодавчому органі країни Кнесеті відповідає такому складу суспільства: зі ста двадцяти депутатів іудеїв — 109, арабів — 11. І так у всіх інших сферах життєдіяльності Ізраїльського соціуму. “Держава Ізраїль є державою єврейського народу”, — записано в Декларації Незалежності цієї країни.

Так має бути і у нас.

“Без вирішення головного політичного питання – створення української національної держави (УССД) – жодна інша (соціальна, економічна, політична, освітня, культурна, релігійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися на користь народу”. (В. Іванишин).

Для вирішення ж головного українського питання необхідні комплексні революційні зміни, а не окремо соціальні, станові, групові, фахові, конфесійні, адміністративні тощо. Не реформи, не перезавантаження, а повне переформатування. “Фундаментальні, якісні структурні зміни однієї системи іншою, протягом порівняно короткого часового проміжку. Цим революція відрізняється від еволюції (як повільної зміни тієї самої системи), реформ (як часткових системних змін), переворотів, повстань чи бунтів”. (П. Іванишин).

Але сподіватися на диво, чекати, що чинні господарі країни олігархи самі відмовляться від влади над поневоленим народом і можливістю його безкарно грабувати та з власної волі віддадуть важелі керівництва країною, марно і згубно.

Аби вижити, аби БУТИ, нам потрібно здійснити революцію.

---

Головне усвідомлювати, що усунення лише лакеїв “владного Олімпу” справи не вирішить.

---

Зіновій “Крук” Багрій і книги

Згадуючи друга

Продефілювати “Красною площею” Москви, в лавах побратимів із ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери. Салютуючи золотому відблиску Володирового Тризуба на маківці Спаської вежі Кремля. І крикнуть: “Слава Україні! Щоб аж здригнулася Земля”. Аби опісля, московські таблоїди рясніли повідомленнями типу: “Главная площадь століци насквозь пропахла бандеровской кірзой”. І посміхатися своєю неповторною посмішкою, читаючи це в затишному фотелі кнайпи десь у затінку “Патріарших”, смакуючи кавою по-Львіськи з цукром і високогантунковим кон'яком, (бо Львіського лікеру “Старе місто”, у московії — днем з вогнем). Оцінювати при цьому своїм досвідченим поглядом місцевих пань, за звичкою називаючи їх по-галицькому “кобітами”. А ті, неодмінно, зачаровані його очима, барви погожого літнього неба, повинні були би пускати йому у відповідь “бісиків”. Так хотілося Крукові аби це його бажання колись таки здійснилося. Свого часу мав приємність шпацірувати в організаційному однострої вулицями “Вічного міста”. Рим, його лицезрів, Москві — не судилося. Аннушка таки розлила олію.

“Дефіляда в Москві” Василя Кожелянка. Напевне, найулюбленіша книга Зіновія. Подарований Крукові примірник, автор підписав із жартівливим натяком: “Саме тому Зенику.”. Узагалі, творчість Кожелянка викликала в Багрія неабияке захоплення. І сам залюбки читав, і іншим палко рекомендував.

Василь Кожелянко, письменник, піонер жанру “альтернативної історії” в українській літературі, походив із Буковини. До слова, Чернівці пам'ятають юного Зіновія Багрія, студента будівельного технікуму і футболіста. Від столиці Буковини залишились у Крука лише теплі, приємні спогади.

Кожелянко переставився до інших світів у серпні 2008 року. У віці п'ятдесяти і одного року. Зіновію Бог відміряв п'ятдесят і шість. Іноді замислююсь: чому деяким людям відведено більше, а іншим менше земного буття. Чому ці дві, такі близькі мені людини відійшли “так рано”?

Мабуть, земний час обидвох був більш щільним, ніж у інших. Тому й здається коротшим. Проживали вони своє життя більш концентровано. Справу, для якої хтось потребує, скажімо, цілого дня, вони встигали зробити протягом лічених годин. Це як ті ж книги: обсяг може бути однаковим, а їхня об'ємність різниться через щільність друкованого тексту.

Книги...

“З книгами у нас йде справа так само, як і з людьми. Хоча ми з багатьма знайомимося, але лише деяких обираємо собі в друзі, в супутники життя.”, — писав німецький філософ-людинознавець Людвіґ Фойєрбах. У Зіновія було стільки ж друзів, скільки він прочитав книг — дуже багато. Хоча, власною книгозбірнею похвалитися не міг — ділився з друзями і знайомими, роздаровував. До нього прихилялися. Був він і чудовим оповідачем, і добрим порадником, і чуйним розрадником. Знання почерпнуті з книжок, йому у цім допомагали. Пригадую, якось протягом не менш, ніж години між нами відбувався “battle”: співали з ним коломийок, імпровізовано складуючи їх тут таки. При чому, умовою було: парирувати не зволікаючи. Треба, погодьтесь, неабияк володіти словом, аби вести тривалий час таку баталію.

Шанував високу лірику, не гребував белетристикою, а найбільше захоплювався історичними трудами про древнє й нещодавнє минуле України, бо щиро жив Україною. І боровся за Україну.

Таким він мені і пам'ятатиметься.

Внутрішня окупація України і її режим

Віктор СЕРДУЛЕЦЬ

Уся повнота влади в Україні знаходиться в руках бізнесової кримінально-олігархічної кліки.

Довідка: “Олігархі́я (грец. Ὀλιγαρχία (oligarchia), від дав.-гр. Ὀλίγον (oligon) «небагато», та дав.-гр. Ἀρχή (arche) «влада» — тобто влада небагатьох) — політичний режим, за якого влада (політична, економічна та ін.) належить невеликій, закритій та тісно згуртованій групі осіб (наприклад — великих власників, фінансистів тощо); група людей, що володіє банківським і промисловим капіталами.

Оліга́рх — особа, що володіє великою власністю в країні, та має вагомий вплив на державні органи влади. З політологічної точки зору олігархи — це можновладці, які використовують монополізовані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної влади, а політичну владу — для збільшення власних капіталів. Сучасні олігархи володіють багатоманітними суспільними ресурсами: економічними (промислові та фінансові підприємства й установи), інформаційними (друковані та електронні ЗМІ ), політичними (партії, парламентські групи й фракції, важливі державні посади, вплив на перших осіб у державі).

---

Саме олігархи, в тіньовому режимі, здійснюють керівництво державою Україна, через призначену і контрольовану ними окупаційну адміністрацію поліційного типу.

---

При цьому український народ знаходиться в умовах цілковитого безправ'я і поневолення. Для відволікання уваги від дійсного стану речей, час од часу, в країні влаштовують шоу під назвою “вибори”. Під час яких, для отримання необхідного результату, застосовуються засоби маніпуляції масовою свідомістю, майже всі засоби інформаційного впливу зосереджені в руках цієї кліки; нав'язана виборча система, адміністративний ресурс, фінансові потужності, кишенькові партії, політичні блоки і окремі “незалежні” політики — усе це є запорукою підконтрольності, а відтак прогнозованості “виборчого” процесу.

Побутує думка, ніби усі біди України від недотримання законів держави. Але за видимим “беззаконням” в країні, насправді чітко діють приховані, встановлені окупантами, закони: “Правила поведінки для рабів та інструкції для наглядачів” (В. Іванишин). На відміну від писаних “Законів” держави, вони дієві і безумовно виконуються. Про що свідчить стабільність процесу примноження статків олігархів. В умовах правового хаосу — це було б неможливим. Отже, якесь “право” в Україні все ж діє, але, очевидно, не те, котре записане в Конституції та інших процесуально-правових нормах держави.

---

І під час “псевдовиборів”, і під час “майданів”, насправді змінюється не влада, а виключно ручні функціонери панівної кліки

---

У розпорядженні якої є численний кадровий ресурс, за допомогою перетасування якого, створюється видимість змін.

Сто років тому, англійський письменник Вільям Текерей у своєму політичному памфлеті на сучасне йому англійське суспільство, втіленому у вигляді художнього твору “Ярмарок метушні”, яскраво змальовує картину “політичного ярмарку”: “… дурисвіти (ще якісь об’явилися, хай їм грець!) горлають перед своїми балаганами, сільські йолопи луплять очі на розцяцькованих блискітками танцівниць і жалюгідних, старих, нарум’янених блазнів, а тим часом спритні злодюжки, підкравшись ззаду, орудують у їхніх кишенях.”.

Ось, уся сутність і завдання “виборів” та парламентських баталій. Відволікання уваги від злодіїв, котрі орудують під прикриттям акторської гри політичних паяців.

Таким чином діяльність державних механізмів, системно забезпечує інтереси невеликої групи осіб — узурпаторів влади в країні.

До питання національної еліти

Часто можна почути від різних політиканів, що “народ не здатний сам впорядковувати своє державне життя”. За народом вони залишають лише “право та обов’язок сформувати (?!) та привести до влади еліту, яка буде його гідна”. А далі сидіти, склавши руки, і чекати, поки та еліта буде їх ощасливлювати?

Виходить, що український народ – це стадо баранів та овець, котрим неодмінно потрібен пастух. А якщо не так жорстко висловлюватись, то принаймні дітлахи, що потребують опіки дорослих. Себе такі писаки відносять, звісно ж, до “дорослих”, “обраних”, правда, невідомо ким, а часто самими собою. З якого б то дива?

Із риторики таких опікунів випливає, що людина, отримавши статус еліти, перестає бути частиною народу, а стає надлюдиною (нім. Übermensch)? А решта недолюдей (Untermensch) – “не еліта” – оголошуються недолугими, безпорадними в питанні вирішення власної, загальнонаціональної та державної долі.

Пропагуючи твердження, що лише авторитарна модель управління державою, диктатура “кращих представників народу” – національної еліти –може вилікувати Україну від занедбаної хвороби “інфантилізму”, на місце цих “кращих”, цієї “твердої руки” пропонують себе хороших і своє ж оточення. А тому намагаються ввести в оману читачів і приписати “еліті” невластиві їй функції. Зводять в одне поняття “українську національну традицію” і “традиціоналізм” – європейську філософську і політичну доктрину початку ХХ ст., плутають поняття “народ” і “нація”. Ось приклад, аби не бути голослівним: “Нація має право та обов’язок сформувати та привести до влади еліту, яка буде її гідна.”, – йдеться в одній зі статей. Але нація, за визначенням Т. Шевченка, – це “і мертві, і живі, і ненарождені”, себто сукупність минулих, нинішніх і майбутніх поколінь українців. Ні минулі, ні майбутні покоління фізично не можуть нікого нікуди приводити. На це спроможні лише покоління живих – “народ”. Не вірю, що автор не розбирається в таких простих дефініціях. Звісно, тямить. Але навмисно займається понятійним фальшуванням, аби на хвилі національного піднесення в країні і все більшої потреби націоналізму українським суспільством, спіймати собі рибку в каламутній воді. Тому й каламутить. Тому й намагається розмити чіткі обриси українського націоналізму і національної ідеї – єдиної рятівної ідеології для української нації.

Твердження таких фальсифікаторів мають три джерела походження: нерозуміння справжніх прагнень, потреб нації та народу і їх реального потенціалу; особиста корисливість у площині самоствердження будь-якою ціною і, врешті, праця на ворожі до української державності сили. Тому й витягують на світ Божий зі старих скринь історії, латають і видають за своє-нове доктрини чужого і не завжди вдалого досвіду.

У дев’яностих роках двадцятого століття одна із українських організацій вже заявляла, що нація народжується в лавах її бойових загонів. З такого твердження мало би народитися наступне: “Націократія – це влада членства саме тієї організації”. Один із таких авторів, пропагандист “елітаризму”, знаю, бере хабарі зі своїх студентів. Зараз він обмежується декількома пляшками елітних напоїв (все ж таки еліта). А завтра, не приведи Господи, як він сам пише, “візьме на себе відповідальність за долю народу й держави” і вмоститься в якомусь міністерському кріслі? Чи зникне у нього любов до того ж елітного алкоголю? А без дієвих механізмів контролю за його діяльністю з боку громадськості й підпорядкованості їй зможе, неборака, встояти перед спокусою халяви при нових набагато масштабніших можливостях, що її надає висока посада? Він сам усвідомлює, що ні. Тому й витрачає чорнила на подібні висловлювання: “...народовладдя — “це балачки про те, як народ буде здійснювати управління державою, а влада сумлінно виконуватиме його бажання. Насправді це демагогія, і демагогія небезпечна. Ілюзія контролю над владою заважає здійснювати цей контроль реально.” Бо таким, як він, не йдеться про добро народу, а лише про панування над ним. “Контроль” над “плебсом” при власній безконтрольності. Автор використовує тут термін демагогія, вкладаючи в нього негативний сенс, хоча дослівний його переклад із давньої грецької звучить як “веду народ”, “керівництво народом”. Отже, своє власне тяжіння до демагогії, він намагається приписати іншим.

У основу ж механізмів національного народовладдя закладено ідею свободи: через загальнонаціональну – до волі кожної особистості. А вільною може бути лише людина, котра має можливість сама себе забезпечувати. Тоді в неї відпадає потреба в панах-доброчинцях. Як у притчі: “Якщо людині дати рибину, то вона насититься один раз, а потім знову чекатиме подачки благодійника. У такий спосіб потрапить у залежність від подателя. А коли навчити людину рибалити, то вона вже сама здатна себе прогодувати.” Механізми народовладдя якраз і є формами самодостатності народу у всіх сферах буття.

---

Система націократії і принцип народовладдя як форма урядування були основою права “Січового війська Запорозького”.

---

Та повернемось до поняття еліти.

Еліта від фр. elite – найкраще, вибране, “Каста луччих людей”, за Д. Донцовим, справді є (за наявності) архіважливим чинником національного і державницького буття. Тому усі без винятку поневолювачі українців вели політику усунення цього чинника. Еліта – це люди, визнані суспільством моральними авторитетами. До думки і слова яких прислухаються не з примусу, а з відчуття цілковитої довіри. Це велетні духу, яких не торкається бруд земної марноти. Наприклад, такою людиною загальнонаціонального рівня є в сучасності Ліна Костенко. На жаль, вона лише одна. Місія таких людей, і в цьому полягає їх керівна (владна) роль, – бути моральними авторитетами, котрі формують суспільні настрої і візії вирішення тих чи інших викликів життя. Їхня влада – це здатність апелювати до почуттів, розуму, розважливості. Для цього їм не потрібні посади, портфелі, кабінети. Навпаки – атмосфера чиновницького середовища є неприйнятною і згубною для них. Це стосується національної інтелектуальної еліти. А “луччі люди” є серед усіх прошарків нашого народу: у війську (не в одному якомусь підрозділі), у міських і сільських школах, серед священиків і так далі. Тобто в громадах. Кожен із них має своє покликання в житті, якому віддає душу, час, здоров’я. Не для них також кабінетний пил і перекладання папірців. І їхня влада в громаді – не мандати і посвідчення, а їхні беззаперечні чесноти.

Автори-авторитаристи пишуть про якусь “владну еліту”.

Хочеться запитати: що таке у їхньому розумінні владна еліта? А саме до неї вони відносять себе, судячи із таких заяв: “Ми обіцяємо привести до влади (йдеться про управлінські адміністративні посади (Р. Ж.) людей, за яких народові не буде соромно, і покласти на них всю повноту відповідальності.” Протягом двадцяти із лишком років “незалежності” сотні разів доводилося читати подібне від різних (?) “ощасливлювачів” українського народу, неодмінно без участі самого українського народу. Досвід цих же років свідчить,

---

“хорошою є не та влада, котра складається з хороших людей, а та, котра підконтрольна громаді”.

---

І таку підконтрольність може забезпечити лише механізм національного народовладдя.

Ви можете не погоджуватися з моїми думками. Це ваше право. Але закликаю вас: думайте, аналізуйте, робіть свої висновки аби не опинитися в черговій неволі чергових облудників.

Нащадки сколотів

Марія СЕНЕТА

---

Жахів Роман. Аркан: ґримуар / Роман Жахів. — К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2014. — 152 с. ISBN 978-617-564-022-7

Більше відомий на початку 90-х років як поет, автор художньо-публіцистичних і публіцистичних творів Роман Жахів презентує дебютний твір – ґримуар «Аркан». Повернення до історичних витоків української нації, з’ясування етноментальних витоків українського характеру робить цей твір актуальним і злободенним саме тепер, коли Україна стоїть на шляху становлення незалежності у вирі гібридної війни з Росією. Ідентифікація українців з рідною землею спонукає патріотів «душу й тіло положити за нашу свободу». Актуальність теми ґримуару очевидна – українці – нащадки скіфів (або самоназва племені – сколоти). Тяглість історичних традицій, єдність на шляху до подолання перешкод, сила духу і вірність переконанням ще раз застановляє нас замислитись над збереженням «найбільших вартощів – Бог, Батьківщина, Свобода» (ст.114). Сказано словами В. Іванишина.

Події у творі розгортаються навколо повернення золотого келиха, який, за давніми переказами, має бути у сколотів і тільки тоді він буде служити добру. Слід вказати на майстерність автора оригінально показати досить поширений пригодницький сюжет – перешкоди в пошуках втраченого скарбу. Роль порушеної проблеми особливо цінна тим, що мова йде про сколотів – племена, що жили на території нашої Батьківщини і вважаються предками українців. Короткий епізод спалення Батурина прямо відсилає до подій початку XVIII ст., коли Україна після поразки у Полтавській битві переходить під протекторат Російської імперії. Тоді й з’являється постать сліпця-кобзаря, від імені якого ведеться розповідь. Автор вкладає в уста промовця історію про сиву давнину. Рідкісний жанр для українського літературного процесу виявився дуже доречним для пера письменника, щоби передати ідею ґримуару – українці – споконвічний автохтонний народ на своїй Богом даній землі.

Головний герой Лан-сколот постає як відважий боєць, вірний пробратим, а найголовніше чистий серцем, що дає йому підстави заволодіти скарбом предків – золотим келихом. Тут можна навести паралель із романом В. Барки «Жовтий князь», в якому образ церковної чаші у руках малого і чесного Андрійка стає символом відродження і продовження української нації. Слід згадати і про середньовічну легенду з пошуком містичного Ґрааля, зображену в романах Кретьєна де Труа. Перейнявши традиції батька, син стає гідним послідовником його ідей.

---

Роман Жахів логічно продумує пригоди персонажів, осмислює їхню психологію, тому персонажі постають живими, цілісними, не позбавленими суперечностей.

---

Це й пояснює назву твору «Аркан» – вид танцю. Поезію з однойменною назвою знаходимо в сучасного поета В. Герасим’юка, де аркан символізує саме життя з його непередбачуваністю. Цікаво у творі переплітається то виразно християнський світогляд, то язичницькі вірування. Зокрема, щодо першого, то нерідко натрапляємо на прямі ремінісценції з Біблії: «немає більшої любові, ніж покласти життя своє за друзів своїх, а хто любов’ю живе – Богу любий понад інших, бо і Сам Він – Любов велична й всеперемагаюча» (ст. 67), чи то перефразовано відповідно до художніх завдань: «Життя наше – це важка і далека подорож, а дружня бесіда – це візок, що полегшує мандрівникові долати шлях» (ст. 32), що є відгуком на християнську заповідь про любов до ближнього. Оригінально подає автор розмисли молодого Лана про віру, Бога. А наприкінці твору юнакові вдалося навіть «зустрітися» з Богом. З іншого боку, маємо яскравий язичницький світогляд, що проявляється у численних згадках про поганських богів, зокрема: Мара – «повелителька мороку», Весна – «красна – дівиця ясна», Джурило – брат Весни, що «одмикає джерела, що напувають земні джерела». Хоча згодом з’ясовується, що Мара – це насправді наслідок людського самолюбства і гордині, що разом складають велику Тінь. Персоніфікація весни в образі молодої дівчини є у нашому фольклорі, а саме в календарно-обрядових піснях: гаївках, веснянках.

У ґримуарі «Аркан» письменник подає картини зображення обрядів: посвяти в лицарі, поховання за водою, зустріч весни, нарада із 12 лицарів Кола. Цікавими з фольклорного погляду видаються численні легенди: про осики, про блискавки, про чорного півня, про лелек. Такі перлини усної народної творчості вдало гармоніюють з образною системою художнього твору, роблять його інформативнішим та змістовнішим.

Особливу увагу слід приділити проблемі побратимства, порушеної у творі. Як єдиний моноліт сколоти відправляються у пошуках за золотим келихом. Яскраво індивідуалізовані образи Яр-Тура, Крака, Яроша, Чуба, Одина, Багрія, малого Даньки викликають враження, що це предки майбутніх запорожців, січовиків, повстанців, котрі зі словами на устах: «До бою! З нами Бог!» – боронять Батьківщину. Неписаний кодекс честі вдало зображений автором в епізодах із Краком. У творі дуже доречно автор подає текст присяги Лана, коли його посвячують в лицарі, що закінчується словами : «І нехай на цьому шляху допоможе мені Бог!».

---

Такий аспект ґримуару володіє значною дидактичною спрямованістю.

---

Товариство побратимів може бути прикладом провідної еліти суспільства, про що писав Д. Донцов. Маючи перед собою конкретну мету, незважаючи на перешкоди, діючи в інтересах народу (тут – племені сколотів), побратими здатні повести інших за собою до здобуття волі. Картини пожежі Батурина на початку твору згодом повторюються, тим самим створюючи художнє обрамлення ґримуару. Автор залишає фінал відкритим, при цьому натякаючи, що чари закінчаться і Лан зі своїми побратимами продовжать подорож «на береги рідного Бога» із золотим келихом в руках.

Окремо слід відзначити ідіостиль Романа Жахіва. Динамічний стиль оповіді, насиченість фразеологізмами, плавність мови, наявність магічних фраз, містичних мотивів, метафоричність мислення, оригінальна мовно-образна система – ті ознаки, які вирізняють письменника-дебютанта у сучасному літературному процесі України. Інколи трапляються не висловлені до кінця думки, що вимагає особливої спостережливості від читача, спонукає реципієнта до активного включення у процес творення ідейно-образної системи твору. Письменник подає елементи військової термінології, зокрема, назви бойових ударів у гопаку: «Коса», «Млин», «Щупак», «Вохрик», «Стрімляк», що відсилає нас до епохи козацтва. Завдяки вишуканому стилю твору відбувається пізнання ідейного задуму митця.

У ґримуарі простежується виразне історіософське мислення автора, що детермінується зорієнтованістю письменника на конкретні проблеми України постколоніального періоду. Основний ідейний зміст художнього твору важливий і актуальний. Творчий діалог, алюзійність, інтертекстуальність пропонують широке поле для осмислення мистецького факту.

СВОБОДУ ЗДОБУВАЮТЬ! А не обирають голосуванням (витримки)

Віктор СЕРДУЛЕЦЬ

«О, люди, люди небораки.
Нащо здалися вам царі,
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки Люди – не собаки…» Т. ШЕВЧЕНКО

„Жоден народ не буде вільним, поки не звільниться сам!”

Доки українці будуть заручниками віри „в доброго царя-батюшку”, котрий прийде й вислухає, приголубить та вирішить за них усі їхні злободенні турботи, доти в Україні пануватимуть крутії і пройдисвіти, лицедії від політики й обіцяльники різних мастей, облудні пророки й фальшиві благодійники. Доти народ України буде жити в духовних і матеріальних злиднях, в умовах правової незахищеності, а корінна нація – українці – ще й в атмосфері тотального національного гноблення.

У країні від початків „незалежності” діє антиукраїнська антинародна система внутрішньої окупації. Володіючи значними засобами інформаційного впливу, вона щоденно втовкмачує в голову електорату, що єдина законна можливість щось змінити в країні – це прийти на виборчу дільницю й проголосувати за чергового „доброго дядька”. А отже, набір засобів впливу на процес державотворення цим і обмежується для „носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні…”. Таким чином система мінімалізує участь народу у справі керування державою до невигадливого процесу вкидання бюлетеня в урну раз на декілька років і уникає підконтрольності з боку народу, а тому почуває себе безкарно й витіває нахабно та цинічно все, що їй заманеться.

---

Зі зміною осіб на посадах різних рівнів у цій системі сама система залишається незмінною.

---

Усе сказане в попередньому абзаці - це аверс проблеми. Але є й реверс – байдужість решти суспільства, тих таки виборців, до власних можливостей впливати на хід процесів у державі та свідоме обмеження своїх обов’язків до примітивного малювання галочки чи хрестика в бюлетені раз на декілька років. З незмінним „умиванням рук” після, начебто виконаного громадянського обов’язку: ми їх ото, мовляв, обрали, дак нехай вони тепер за нас думають, як нам жити… Наше діло маленьке…”

А „обрані”, бідолахи, опиняються тим часом сам на сам, мало того, що зі своїми турботами (конкуренція в середині самої системи не гарантує стабільності, а тому одразу ж постає гостра потреба повернення затрат, вирішення власних нагальних забаганок і необхідність якнайшвидшого забезпечення безтурботного майбутнього – свого, дружини, дітей, родичів близьких і далеких…), так іще ж і людські треба вирішувати, хоча б для видимості, щоб не так кидалася в очі цілковита байдужість до численних потреб „маленького українця”, на які, вони, „народні обранці”, здебільшого плювати хотіли з висоти свого суспільного й матеріального становища. А ті, котрі теоретично й готові щось зробити (є й такі і їх чимало), то впрягшись в упряжку системи, торувати шлях по-своїй волі не можуть. Система – це множина взаємопов’язаних частин, якщо один чи декілька елементів гальмують роботу системи – їх замінюють. Тож для того, аби втриматися в рамках системи, потрібно справно на неї працювати. Якщо спитати в будь-якого колишнього або чинного патріота-депутата, патріота-чиновника в чому справа, відповідь буде прогнозованою: „Я з усіх сил намагаюся – не дають…” Оце те, про що йдеться.

---

Одиниці не здатні протидіяти системі. Одну систему може подолати лише інша система.

---

Така система вже була в українській історії. Це та сила, котра спромоглася своїми рішучими діями зупинити Голодомор 32-33 років ХХ ст. в Україні. Яка найбільшою мірою спричинилася до повалення злочинної імперії СРСР. Це система українського організованого національного визвольного руху з українською національною ідеєю на своєму прапорі, очолювана єдиним авторитетним Проводом.

На превеликий жаль, у часі розпаду СРСР ця система виявилася виснаженою через значні людські втрати в багатолітній нерівній боротьбі з потужними нацистською та більшовицькою системами. А ті кадри провідного активу, котрі заступили місце попередників, виховані в умовах західного демо-лібералізму, відірвані від української дійсності, при збереженні назви й зовнішніх атрибутів проявили повну нездатність до осмислення вимог часу й завдань нації на новому етапі боротьби, а тому не спромоглися очолити процес національного державотворення. Провід опинився в руках людей, вихованих радянською системою, ще більше віддалених від розуміння нагальних потреб української нації. Новий Провід закликав до боротьби за права людини в той час, коли ще не були забезпечені права нації, а лише звільнена територія її проживання. Коли нація в неволі, одна з її складових – людина - не може бути вільною автоматично.

Чому саме українська національна держава є панацеєю і єдиним виходом із ситуації, котра склалася в країні? Та тому, що українці є переважаючою спільнотою в цій державі, нас майже вісімдесят відсотків. Зі своїми тисячолітніми традиціями, зокрема й у площині державотворення, прагненнями, культурними й духовними цінностями, дещо відмінними від цінностей інших націй. Як може суспільство повноцінно існувати, коли в ньому не забезпечене основоположне право „бути самим собою” найбільшої його складової? Без врахування цього фактору будь-які зусилля побудувати щось якісне на цій землі були й будуть недостатніми. Досі бралися до уваги різні соціальні, вікові, класові, ґендерні, економічні фактори, з цілковитим ігноруванням українського національного чинника. Саме тому будь-які зусилля в сфері державного будівництва були марними.

“Без вирішення головного політичного питання – створення української національної держави (УССД) – жодна інша (соціальна, економічна, політична, освітня, культурна, релігійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися на користь народу” (В. Іванишин)

---

Головною причиною всіх бід України є бездержавність корінної нації, решта –лише наслідки цього досі невирішеного питання.

---

Творячи свого часу систему українського організованого націоналістичного руху, Євген Коновалець розумів, що силами однієї, навіть такої потужної організації як УВО, української справи не вирішити. Для цього необхідна участь усього українського народу. Саме тому до творення ОУН було залучено представників різних напрямків і відтинків розрізнених націоналістичних та національно зорієнтованих організацій. А їхні лідери ввійшли до керівного органу новопосталої понадпартійної сили. За кожною з тих організацій стояли люди. Кожна з них отримала в результаті напрямок для діяльності, але вже в єдиному руслі боротьби за Українську Соборну Самостійну Державу. Об’єднавшись у єдину силу, осмисливши єдину для всіх Мету, випрацювавши спільну стратегію і тактику дій, націоналісти змогли об’єднати навколо спільної ідеї національного визволення значну частину українського суспільства. На що кожна з тих партій чи організацій осібно не були здатні. Як результат – приклад величі українського духу в середині двадцятого століття й збереження гідності нації, як запорука її подальшого існування.

Аби не бути знову ошуканими, потрібно усвідомити, чого вимагати від тих, хто проголошує себе черговим „рятівником нації” без максимального залучення зусиль самої нації. Щоб не кричати: „Негідник!” вже post factum, коли в „Україні для людей” „людьми” виявляться лише „обрані”, „Нова країна” - побудованою десь біля берегів чи на островах Середземного моря, „Справедливість” буде по кишені лише тим, хто здатен викласти за неї потрібну суму. З трьох на емблемі „єдиної сили” залишиться лише один палець – середній… Згадайте часи цілковито безкритичного обожнювання Віктора Андрійовича і подальше розчарування в його особі, оточенні, політиці... Кожен, хто приходить зі словами: „Оберіть мене, а про решту можете не турбуватися, будете жити в шоколаді” або „Я і тільки Я здатен ощасливити народ” – ошуканець.

Лише всеохоплююча, масова, за участю всього українського народу національна революція, під керівництвом єдиного авторитетного Проводу з кращих представників народу, метою якої буде здобуття Української Соборної Самостійної Держави – держави української нації на українських етнічних територіях, яка забезпечить українській нації усю повноту державницького життя, кожному українцеві відчуття єдиного повноправного господаря Своєї долі, на Своїй рідній землі, а всім громадянам України інших національностей, не зараженим бацилою українофобії, добробут і процвітання – здатна змінити хід історії і привести українську націю до омріяної віками національної свободи!

Роман Жахів і його гримуар "Аркан"

Інга КЕЙВАН

Роман Жахів — організатор та учасник літературно-мистецьких акцій, покликаних сприяти розвитку та популяризації сучасної української літератури. Письменник увійшов в український літературний процес ще на початку 90-х, читачам більше знаний як поет, автор художньо-публіцистичних і публіцистичних творів. Його твори опубліковані в журналах, альманахах, інтернет-виданнях, блогосфері. Нарешті Роман Жахів пропонує любителям літератури власну книгу, якою представляє себе як своєрідного прозаїка.

Жахів Роман. Аркан: ґримуар / Роман Жахів. — К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2014. — 152 с. ISBN 978-617-564-022-7

Історія створення повісті "Аркан" тягнеться ще від початку 90-х років. Саме тоді виникла ідея, але, за словами самого автора, "бар'єр перед листком чистого паперу" не давав їй почати втілюватися у матерію тексту. Та згодом Роман Жахів навчився його долати і в 2006 почав працювати над текстом. Роботу закінчив 2008. Потім були численні спроби видати повість, що завершувалися нічим. Хоча важливість цього твору, не в останню чергу, полягає в застереженні українцям: дуже легко, втративши пильність і притомність, загубити те, що є справді цінним. Зрештою, все відбувається вчасно. І саме тепер, коли у результаті потрясіння, яке пережила і продовжує переживати Україна, "Аркан" має знайти своїх читачів. Адже повість змушує замислитися над історично-ментальною спричиненістю актуальної суспільно-політичної ситуації.

Події повісті сягають скіфських часів (автор наполягає на самоназві скіфів — сколоти). Головний персонаж Лан-сколот. Саме навколо його пригод, мандрів і будується основна сюжетна лінія твору. Усі події об'єднані образом одного артефакту — золотого келиха, який, за народотворчим міфом, разом із золотими плугом, ярмом і сокирою впав з неба на зорі виникнення сколотів. Втрата цієї святині призвела до часів смути. "Розбрат і чвари насіли тоді на землі сколотів, роди йшли війною на роди, горіли міста і селища, хвилі їдкого диму й попелу від згарищ висіли густими хмарами над світом, наче його із квітучого Раю скинуто раптом до пекла за вельми значну провину. Провина була справді неабияка — втрата Божого дарунку". Вражають надто чіткі паралелі з тим, що відбувається в Україні вже більше, ніж півроку. Та постійні візії в літературі є лише прикрим свідченням того, що історія замкнулася у порочному колі, констатацією неусвідомлених і невиправлених помилок. І чим довше ходити цим колом, тим на глибшу яму перетворюється шлях, тим важче вибратися, стає більше темряви і менше світла. Тому моторошна картина, якою розпочинається повість, дуже логічна з погляду розвитку історичних подій. Це показ того, що відбувалося після розгрому Батурина. І ніби маємо асоційовану прив'язку до певної події, визначеного часу і місця, та не полишає відчуття своєрідної рухливої застиглості цієї картини. "На горі догорав Батурин. Дзвони на церквах завмерли. Удушилися. Німота панувала над усим християнським світом. Внизу, Сейм-рікою пливли закривавлені, обдерті до спіднього трупи чоловіків і жінок, юнаків і дівчат, старих і підстаркуватих, чубатих козаків, стрижених "під макітру" городян, і зарослих бородатих селюків вперемішку (смерть не завважує ні станів, ні статі, ні віку). Подекуди на мілинах чи закрутах ріки вони утворювали гаті. І, на тих місцях, гучно пересварюючись, тільки їх і було чутно, справляли свою криваву учту чорнопері посланці самого диявола — ворони. Ласуючи досхочу людськими очима і їхніми не сподобленими сповіди душами, по-пекельному бенкетували на всю широчінь своїх огидних пельок". Здається, Сейм тече не так, як то має відбуватися за законами природи, а колом — разом з усіма трупами, а посередині курган із убієнних немовлят, на який наштовхнувся старий сліпець і вдруге посивів від жаху.

Щодо жанрових особливостей "Аркану", то його можна було б означити як пригодницьку повість, як квест. Сам автор називає свій твір ґримуаром. Усе це слушно, оскільки є мандрівка, наповнена різними пригодами, персонажами, є мета, на шляху до якої безліч небезпек, перешкод. Опису подій властивий динамізм. Це все те, що робить повість читабельною. Та вже авторське визначення жанру твору підводить читача до іншого рівня "Аркану", до прихованого змісту, який містить у собі важливе смислове навантаження. Безперечно, повість потребує детальної контекстуальної рецепції, яка передбачає відповідну підготовку, оскільки творові властива інтертекстуальність, алюзійність. Роман Жахів, працюючи над текстом, залучав фольклорні матеріали, історичні джерела, релігійно-філософські системи, міфологічні уявлення, навіть знання із народної медицини.

Особливу увагу автор приділив мові твору. Він намагався досягти питомо українського звучання. Саме цим пояснюється цілковита відсутність у тексті не властивої питомим словам букви "ф".

Художньо довершені мова і стиль "Аркану", образна насиченість, яскраві персонажі, цікавий і динамічний сюжет, інтрига, можливість різнорівневого прочитання свідчать про те, що українську літературу можна привітати ще з одним хорошим, самобутнім автором. Очевидно, що повість здобуде досить широку читацьку аудиторію, адже її автор піднімає і намагається збагнути особливо сьогодні і особливо очевидну для всіх проблему рокованості України. На питання, якою Роман Жахів бачить свою читацьку аудиторію, він відповідає — небайдужою.

"А цілком свій скарб книга відкриє лише тим, кому сама захоче, адже відомо, що завершені тексти живуть власним, незалежним від волі своїх творців, життям", — Роман Жахів.

Ти мовчки, панночко,

робиш його щасливим.

Тієї й мови що

під ребрами “хочу!”

б'ється серце холодне кволо

і крізь запітніле віко

тріпоче тіло ночі хтиве,

і чеканню втрачено лік.

І втік би, може, сердега,

та годі

хоч глянути

за крéйдяне коло.

Продовжуй робити

його щасливим...

Тільки не розтуляй повік!

ЛІЛЕЯ І РОМАН ЖАХІВ (дискурс)

* * *

Habent sua fata libelli

Щасливий той, кому довелося ще застати романтичні часи старосвітського листування. Для кожного письменника, то була справжня майстерня, де відточувалося перо майбутнього класика. А епістолярна спадщина великих – окрема складова літератури, кращі зразки якої, не менш цікаві, ніж художні твори. Та потроху це все відходить у минуле. Скажімо, кого тепер зацікавлять “Листи до сина” Ф. Честерфілда? На запитання: “Як ти ставишся до Честерфілда?” Можеш почути хіба: “Дякую, не курю”.

Лілея не курить. А Жахів смалить жахливо.

На початках людства писати листи, а надто їх відправляти, було дуже небезпечною справою. “Писали” на камені. Адресант міг забити собі пальця видовбуючи послання, пошкодити око кам’яною скалкою, що вискакувала з-під зубила, вивихнути руку – надсилаючи листа. Адресат – боляче дістати по макітрі, отримуючи його і заюшити увесь текст. Текстові було байдуже, він був карбованим. Так відбувалося доти, поки людство не перейшло на більш безпечні форми листування за допомогою лубу, папірусу, пергаменту та паперу. Хоча анахроністичні засоби письма збереглися й донині. Про це свідчать написи на будинках наших міст: “Ліля, я тебе кохаю!” і таке інше. Був час, коли фізичних мук через листування, зазнавали гуси; люди – тільки моральних. Гусям – наука. Навіщо було рятувати урбаністичну цивілізацію від варварів? Варвари писати не вміли. Варвари гусей їли, але не знущалися над ними, не виривали пера з живого тіла нещасної птиці.

Нині, ніколи не старіючий дженджик епістолярний жанр, зрадив своїм незмінним протягом віків адвокатам паперовому аркушу, чорнилу, гусячому перу та його замінникам. Тепер у нього інші довірителі: e-mail, sms та взагалі невербальні mms. Правда, йому довелося суттєво змінювати композицію, а то й зовсім відмовлятися від неї. Але на які тільки жертви не підеш, намагаючись бути “сучасним”, більше того потрібним. Нові засоби зв’язку до того ж дають змогу протягом короткого проміжку часу, мати кільканадцять реципієнтів одночасно (розсилка).

Що не кажіть, а в місті жити зручніше ніж у селі. Так повелося, що між містами завжди кращий зв’язок (колись поштовий, тепер стільниковий та inetівський).

Він: Привіт. У тебе все гаразд? Давно не давалася чути.

Вона: Та ніби гаразд… Лежу, читаю роман жахів Стівена Кінґа і боюсь:)

Він: Дивись не впісяйся зі страху.

Вона: Я люблю жахи! Вони наповнюють тіло енергією і не дають спати вночі.

Уявляю собі цю картину: двоє у ліжку, – лілея і роман жахів. Вона від нього в захваті, а він пристрасно віддається їй, – рядок за рядочком, сторінка за сторінкою, речення за реченням…

Вона зачитується ним до втрати реальності… Тоді літери починають зливатися в одну суцільну темну масу. І настає темрява.

Вона: А у нас вимкнули світло!

О, а я що казав? Ну от і дочекалися містики…

Трохи про неї: очі світло-зелені; коротко стрижене волосся не має постійного забарвлення. Оце дещиця Лілеї – невисокої на зріст панночки двадцяти і одного року із широкими стегнами.

Трохи про нього: він Роман Жахів. І цього, на нашу думку, достатньо для характеристики його зовнішності. Більшості він запам’ятовується саме таким.

Шлях від Михайлівської до Андріївської церкви, униз бруківкою Андріївського узвозу і з поворотом догори повз розмаїття кав’ярень, містичних двориків (дворики – вагома частина її життя) і мистецьких салонів на залиту світлом площу Софії Київської. Улюблений вечірній променад Романа Жахова вулицями і майданами улюбленого міста. Схожою траєкторією блукає чоловічий погляд узвозами, площами і головне храмами жіночого тіла при зустрічі. Ковзає від хрестика вниз до чепурних маківок вкритих сусальною позолотою, потім нижче до брам за якими криється сакральна їх таємниця і ніколи не доходить до фундаменту. А зупиняється, щоб детальніше роздивитися якусь химерну ліпнину на фасаді і крокує далі. Їй не бракує ліпнини. Чого вартує одна тільки усмішка. А ще у неї є “родимка на лівому стегні” – це, якщо хто знайомий із творчістю Романа Жахіва ("Мармуровий верлібр" http://litprostir.cv.ua/prostir-hudozhnih-tekstiv/roman-zhahiv.htm).

Стівен Кінґ. На Андріївському узвозі мешкав інший king письменницького цеху – Булгаков. Майстер і Маргарита. Роман Жахів і Лілея. Містика. Вона полюбляє усе містичне. Втім, не любить інших міст окрім Львова. Хоча у Львові й не було Булгакова там був Захер Мазох. У цьому щось є. Це потаємне, притаманне її позасвідомим глибинам. Символи, вони на кожному кроці, вони переслідують. Вона боїться: “… я боюсь!”, – каже вона. Здається, страх збуджує її. У Києві є Лиса гора, куди раз на рік злітаються відьми. Булгаковська Маргарита теж літала на шабаш. Чи була там Лілея? Не знаю. А от до Львова раз на рік з’їжджаються книговидавці і письменники на свій форум. Вона полюбляє бувати на форумі. Відстань між цими двома подіями – календарний місяць. Достатньо часу, для того, щоб усі встигли (і туди, і сюди). Вона любить читати. Вона любить письменників і поетів.

Роман Жахів – письменник і поет.

З письменниками треба обережніше у спілкуванні. Вони завжди користуються людською довірливістю, а потім описують все у своїх творах. Так ваше найпотаємніше може стати предметом загального обговорення.

Лілея теж хоче стати письменницею. Це може призвести до самозакоханості. Хоча ні, вона все ж таки любить письменників, а не письменниць.

Вона: Читала, Жахів, твою прозу. Файно, але немає сексу. Треба тобі щось своє дати почитати, у мене його досить.

Він: Сексом потрібно займатися, а не писати про нього.

Вона: Слушно. Та іноді ні з ким, тому і пишу…

Київ – місто Кия. Кий, найулюбленіший її символ. Лев навіює жах, та вона чомусь надає йому перевагу. Кий – символ самотньої величі, влади і вічності (інколи спокою). Але вона знічується перед ним. Мабуть, це наслідок комплексів. Усі коротуни закомплексовані. Так само, як горбані, товстуни і жінки з маленькими персами.

У Лілеї перса великі. Втім, вона їх завжди ховає за стаником. Станик – так називають бюстгальтер у Львові. Вона воліє приховувати і решту свого стану. Ніколи не побачиш її у спідниці. Тільки джинси, навіть у спеку. Так місто одягнене в камінь приховує від стороннього ока усі свої справжні принади. Одягається, як і сучасні наші міста, по-европейському, залишаючись проте всередині цілком традиційною, або, як пишуть у романах – старосвітською. Це добре. Це збалансовує. Це оберігає від крайнощів. Крайнощі – це або непробивна “залізна заслона”, або неконтрольована розпуста. І одне і інше закінчується деградацією. Від цього вона далебі застрахована. Містá – ні.

Ще трохи про них: У Чернівцях, колись була вулиця Лілейна. Гарна назва для вулиці. Про неї згадує, зокрема, Ірина Вільде (народилася на Буковині, студіювала і жила у Львові) у своїй повісті “Б’є восьма”. Лілея теж студіює у місті Лева – біологію.

Оскільки він не кохає “її” Львова, а вона “його” Києва, то зустрічаються принагідно. На нейтральній території. У Чернівцях. Вона окрім нього має й інших. У місті багато вулиць. Коли уподобаєш місто, захоплюєшся не однією будівлею, а цілою сукупністю його архітектурних ансамблів. Підходиш до одного будинку, любуєшся, потім обертаєшся спиною до нього і наступна гарна будівля приковує твою увагу до себе не менше, ніж попередня. І так далі і далі. Ви не помічали, як туристи пересуваються містом? Невпорядкованими зиґзаґами – хаотично. Так і Лілея увесь час подорожує від будинку до будинку від чоловіка до чоловіка. Звичайно, бувають місця, які заворожують, біля них так приємно постояти трохи, пригадати щось миле, пов’язане саме з ними… А читаючи книжки, хіба віддаємося ми лише одній-єдиній сторінці? Ні! Перегортаємо, перегортаємо й перегортаємо, поки не дійдемо до кульмінації. А далі – інший роман. Любовний, авантюрний (або крутійський), рицарський, пасторальний та преціозний, готичний, просвітницький, романтичний, реалістичний, натуралістичний, модерністський і постмодерністський, антироман, а ще родинний, пригодницький, науково-фантастичний, соціально-побутовий, історичний, філософський, утопічний, біо- і автобіографічний, детективний, “виробничий” тощо. Он скільки їх. І то – це тільки типові і тематичні різновиди. А серед них цікавих індивідів не перелічити. До тієї класифікації, як на мене, потрібно додати ще короткотривалі види: курортний і транспортний романи.

Лілея жертва романів. “В Англії жанр, який називаємо романом, має визначення novel.” Novel – новина. Їй хочеться все нових і нових вражень.

Кажуть, Лілея дуже начитана.

Вона: Привіт! Що поробляєш? Я читаю Муракамі і думаю про тебе.

Вона: За вікном дощ і зимно. Хочеться тепла. Я п’ю гарячий чай і читаю Андруховича

Вона: Салют! Щойно вилізла із душа. Читаю Ґраса.

Тих, хто прочитав у своєму житті один-два романи і по всьому – називають невігласами. А тих, які не можуть зупинитися і читають, читають, читають – начитаними. Але ж саме вони – неначитані. Ніяк не можуть начитатися. Парадокс.

“Надмір породжує пересит, пересит – нудьгу, нудьга ж – душевну тугу…” – це Сковорода сказав.

Вона: Мені так нудно і самотньо на душі…

Насправді вона Ліля. Але наполягає, щоб її величали Лілеєю: “… твоя Лілея. Цьом.”

Лілея то й лілея. Чом би й ні? Лілея – королева серед квітів. А “Квіти приносять щастя”. Саме цими словами, за легендою, Гай Юлій Цезар мотивував свою згоду назвати новозасноване місто Флоренцією (лат. Floris – квіти). Флоренція теж гарне місто, незгірше від Львова та Києва.

Якось вона зізналася, що хотіла було зробити собі татуювання: квітку лілеї на рамені, але відмовилась від тієї ідеї, згадавши про тавро, яким припікали розпусних жінок у Франції (як мало ми знали би про Францію, якби не романи Дюма).

Три стилізовані лілеї – емблема французьких королів. Розпусниць таврували, як державних злочинців – державним знаком. Один із французьких королів сказав: “Держава це я”, а отже… Проте багато міст Європи користувалося правом самоврядування (Магдебурзьке право) і не дуже вже залежали від волі королів. Київ зі Львовом теж належали свого часу до привілейованих (а Чернівці колись називали маленьким Парижем).

Київ має безпосередній стосунок до однієї з французьких королівських династій. Київська княжна Ганна, донька Ярослава Мудрого, була французькою королевою. Євангеліє привезене нею з Києва, донині є однією з французьких святинь на якій присягали усі їхні монархи.

Довідка: “Лілея – це квіткова ґрунтова рослина. Родина лілейні, рід Лілеї. Має доволі велику, округло-конічну цибулину …”!? Завдяки великим квітам, вишуканій формі і сильному приємному ароматові (о, аромат Лілеї! Але не будемо залізати до царини Патріка Зюскінда) лілеї користуються заслуженою повагою усіх квітникарів (флористів), і простих поціновувачів. А є ще й водяна лілея. У неї також білосніжні великі, дуже гарні квітки. У стародавній Греції ходила легенда про те, що у цю квітку перетворилася прекрасна німфа. Тому ботаніки називають водяну лілею німфеєю. Ні, німфетка і німфоманка – це зовсім інше. Проте, якийсь зв’язок все ж є. Бо усі квіти, користуються увагою бджіл. А бджола – давній символ кохання і продовження роду. Це у пролетарські часи вона стала уособленням працьовитості, а наші предки мали більш ліричний світогляд. У містах бджіл, здається, немає (можливо і є, але вони непомітні), у містах панують оси. Оси лише зовнішньо схожі на бджіл, як флірт поверхово схожий на закоханість. Міста заполонені роями легких стосунків. Вони оточують вас повсюдно і невідступно: за столиками виставленими перед кав’ярнею, чи по-львівському кнайпою, на велелюдних майданах і ще багато де, навіть у громадському транспорті.

Він: Ти не думала про одруження?

Вона: Одружуватись? Ні! мені і так добре. Люблю бути незалежною. Цьом.

Квіти не довговічні. Лілеї не виняток. “Під час цвітіння їх необхідно щедро поливати і дбати про достатність свіжого повітря. Після періоду цвітіння лілею можна тримати в кімнаті, помірно поливати, або виставити на відкриту місцину”.

Квіти в’януть. Особливо швидко, коли їх зірвеш. Запах залишається лише у спогадах. Буває, що квітку кладуть на згадку між сторінками роману, їй там нічим дихати і вона помирає. Це вже не квітка – це гербарій – теж своєрідний лист із минулого (сема).

Романи. Романи цікаві у процесі читання. Потім їх засовують на полицю поміж іншими, якщо книга власна (іноді їх дають почитати подругам, ті інколи їх повертають, а здебільшого забувають; або віддаровують). Якщо книга з громадської бібліотеки, її туди ж і відносять. Але романам краще ніж квітам – з них принаймні виписують цитати і потім хизуються своєю “начитаністю”.

Вона: Усе це сумно.

Отак вони і живуть Лілея і Роман Жахів. Вона у Львові, він у Києві.

А я собі у Чернівцях.

Вона: Добре тобі.

Я: Добре мені.

P. S.

А що ж тоді зостається, коли квіти зів’яли, а романи прочитані? Нічого. Ні текстів, ні запаху, ні будь-якої відповідальності. Для цього існує функція: Видалити (Delete). Вас ще й перепитає розумна техніка: “Ви справді бажаєте позбутися непотребу?” Натискаєте “Так” і опісля тільки чистий дисплей, як антична tabula rasa, на якій можна і треба почати усе ab ovo.

The кінець!

Чи нокаутує Україна Росію?

Неабиякого символічного значення для українців і росіян матиме майбутній боксерський поєдинок Кличко-Повєткін. Воно для решти світу – звична спортивна подія. А для країн сусідок, на тлі геополітичної війни, перемога в цій битві, без перебільшення – справа честі.

Пригадаймо з історії, як розпочиналися битви за давніх часів. Перед початком січі на поле виходили два наймогутніших витязі з протилежних таборів і змагалися між собою. Таким чином кожна сторона намагалася здобути психологічну перевагу над супротивником ще до самої битви.

5 жовтня 2013 року в Москві відбудеться саме таке міряння силами. Боксери з України і Росії товктимуть один одному пики. За спиною одного з бійців стоятиме в очікуванні Києво-руська рать, а за іншим – московська орда. Шансів на виграш у росіянина не так багато. Тому цікаво, на які дії наважиться Москва, аби не програти бій, котрий, не сумнівайтеся, матиме вагомий вплив на подальший перебіг подій в історичному протистоянні. Адже виграш Кличка автоматично додасть національної впевненості і самоповаги українцям, відтак стане відчутним ударом по планах якомога більшої деморалізації українського суспільства.

Завжди, коли кремль опинявся в заздалегідь програшних умовах, то, аби уникнути поразки, використовував два перевірених засоби: підкуп або отруту.

Який застосують цього разу?

Я завзятий мандрівник

Якби не письменники

Знав би я світову географію?

Бо де твоя Ліма, Алехо?

Де та Колумбія, Ґабріеле-Ґарсіа?

Мучас Ґрасіас!

Вітання полковнику Буендіа.

Жак-Ів Кусто зазирав

У найтемніше нутро океану.

Багато хто може піти

І пірнути у воду.

Та не кожен спритник

Здатен пізнати

Глибини душі

Свого краю й народу.

Сенк ю, Марку!

За подорож по Міссісіпі.

Чарльзе, за Лондон – сенк.

Месьє Віктόре й Оноре, –

За місто на Сені, –

Ґратіт’юд е онор!

Безперешкодно отримую візи

В книгарні –

Амбасаді усіх країн.

Мить, і дивлюсь краєвиди гарні,

І як Чічен-Іца встає з руїн.

Мої диліжанси і пароплави,

повітряні кулі і літаки –

м'яка канапа.

А книга – паспорт,

валюта й дорожня мапа.

Образ України у кавер версії "Царєвни ляґушкі"

...і надійшов час князевичам одружуватись.

І мовить до своїх синів князь-батько: "Озьміть луки свої та пускайте по єдній стрілі в світ куди очі глядять. І йдіть у той бік, де она стріла полетіла - наречену собі шукати. А де буде знайдете стрілу свою, там і одружитесь мені на втіху."

І вчинили князевичі по волі батьковій: найстарший син, знайшов стрілу свою на обійсті чужинського купця дібрами численними багатого Янука ібн Ахмета і по обрізанню - обряду чужинському побрався із його донькою (худою, страшною, а з неабияким посагом); середущий - в хоромах царька Путі із царства сусіднього знайшов своє ряболице щастя і теж із чималим віном узяв собі в жони Путіну дочку; третій же, наймолодший, віднайшов свою стрілу в болоті серед смороду нестерпного в лапах жаби гидкої.

Засмутився зело князевич наймолодший. Як же ж ото із жабою шлюбитись, як з нею на люди виходити? - мислить. Аж раптом чує, а жаба до нього людським голосом промовля: "Нє смотрі, что я жаба уродлівая, поцелуй тока і увідішь, нє пожалєєшь."

Як не хотів князевич жабу цілувати, а батька не смів ослухатись - чмокнув земноводну, і мало не впав од подиву: зненацька бридка жаба перетворилася на юну панянку краси небаченої... і мовила привітно: "От бачиш, не обманула я тебе. Зла чаклунка вчинила мене ляґушкою потворною і наклала закляття таке, що поки не поцілує мене, не якийсь збоченець до жаб охочий, а щира душа красен-юнак, не повернуся я до свого звичного вигляду".

Ось так і віднайшов наймолодший свою долю - свою Україну.

Spring nostalgy

Дні довшають –

маліють спідниці.

І ночі такі синьо джинсові

із заклепками зорями.

Фірмовим лейблом

на одній із півкуль

Місяць франтує.

Флюїди млосно оспівують

темну місяця сторону.

А інші, квитки пропонують

туди березневі.

І як тут уникнеш спокуси?

Коли аж кортить зазирнути

по той бік таємності.

Рефлексії

Чому смерть традиційно зображають у каптурі насунутому на очі?

Мабуть тому, що в неї обличчя нашої заповітної юнацької мрії. І якби воно випадково відкрилося нам раніше призначеного часу, ми б стрімголов кинулися до неї в обійми.

А так: "Усьому свій час і година своя кожній справі під небом... Час народжуватись і час жити, час мріяти, і час помирати".

Один мій друг, за декілька хвилин перед тим, як відійти до іншого світу, захоплено розповідав мені про несподівану зустріч із "першим коханням". Про те, як вона розуміє його з пів-слова, як йому затишно поруч із нею... Що він готовий покинути все і йти за нею хоч куди, аби бути разом. Будував плани на майбутнє. А за мить, прямо на моїх очах непередбачувана доля перемістила його до світів, про які ми мало що знаємо.

Скоже, через злий випадок абощо, йому відкрилося те, чого ще не мав бачити. А було йому лише 30 літ.