Показ дописів із міткою Роман Жахів. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Роман Жахів. Показати всі дописи

неділя, 31 травня 2015 р.

Нащадки сколотів

Марія СЕНЕТА



Жахів Роман. Аркан: ґримуар / Роман Жахів. — К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2014. — 152 с. ISBN 978-617-564-022-7

Більше відомий на початку 90-х років як поет, автор художньо-публіцистичних і публіцистичних творів Роман Жахів презентує дебютний твір – ґримуар «Аркан». Повернення до історичних витоків української нації, з’ясування етноментальних витоків українського характеру робить цей твір актуальним і злободенним саме тепер, коли Україна стоїть на шляху становлення незалежності у вирі гібридної війни з Росією. Ідентифікація українців з рідною землею спонукає патріотів «душу й тіло положити за нашу свободу». Актуальність теми ґримуару очевидна – українці – нащадки скіфів (або самоназва племені – сколоти). Тяглість історичних традицій, єдність на шляху до подолання перешкод, сила духу і вірність переконанням ще раз застановляє нас замислитись над збереженням «найбільших вартощів – Бог, Батьківщина, Свобода» (ст.114). Сказано словами В. Іванишина.

Події у творі розгортаються навколо повернення золотого келиха, який, за давніми переказами, має бути у сколотів і тільки тоді він буде служити добру. Слід вказати на майстерність автора оригінально показати досить поширений пригодницький сюжет – перешкоди в пошуках втраченого скарбу. Роль порушеної проблеми особливо цінна тим, що мова йде про сколотів – племена, що жили на території нашої Батьківщини і вважаються предками українців. Короткий епізод спалення Батурина прямо відсилає до подій початку XVIII ст., коли Україна після поразки у Полтавській битві переходить під протекторат Російської імперії. Тоді й з’являється постать сліпця-кобзаря, від імені якого ведеться розповідь. Автор вкладає в уста промовця історію про сиву давнину. Рідкісний жанр для українського літературного процесу виявився дуже доречним для пера письменника, щоби передати ідею ґримуару – українці – споконвічний автохтонний народ на своїй Богом даній землі.

Головний герой Лан-сколот постає як відважий боєць, вірний пробратим, а найголовніше чистий серцем, що дає йому підстави заволодіти скарбом предків – золотим келихом. Тут можна навести паралель із романом В. Барки «Жовтий князь», в якому образ церковної чаші у руках малого і чесного Андрійка стає символом відродження і продовження української нації. Слід згадати і про середньовічну легенду з пошуком містичного Ґрааля, зображену в романах Кретьєна де Труа. Перейнявши традиції батька, син стає гідним послідовником його ідей.


Роман Жахів логічно продумує пригоди персонажів, осмислює їхню психологію, тому персонажі постають живими, цілісними, не позбавленими суперечностей.


Це й пояснює назву твору «Аркан» – вид танцю. Поезію з однойменною назвою знаходимо в сучасного поета В. Герасим’юка, де аркан символізує саме життя з його непередбачуваністю. Цікаво у творі переплітається то виразно християнський світогляд, то язичницькі вірування. Зокрема, щодо першого, то нерідко натрапляємо на прямі ремінісценції з Біблії: «немає більшої любові, ніж покласти життя своє за друзів своїх, а хто любов’ю живе – Богу любий понад інших, бо і Сам Він – Любов велична й всеперемагаюча» (ст. 67), чи то перефразовано відповідно до художніх завдань: «Життя наше – це важка і далека подорож, а дружня бесіда – це візок, що полегшує мандрівникові долати шлях» (ст. 32), що є відгуком на християнську заповідь про любов до ближнього. Оригінально подає автор розмисли молодого Лана про віру, Бога. А наприкінці твору юнакові вдалося навіть «зустрітися» з Богом. З іншого боку, маємо яскравий язичницький світогляд, що проявляється у численних згадках про поганських богів, зокрема: Мара – «повелителька мороку», Весна – «красна – дівиця ясна», Джурило – брат Весни, що «одмикає джерела, що напувають земні джерела». Хоча згодом з’ясовується, що Мара – це насправді наслідок людського самолюбства і гордині, що разом складають велику Тінь. Персоніфікація весни в образі молодої дівчини є у нашому фольклорі, а саме в календарно-обрядових піснях: гаївках, веснянках.

У ґримуарі «Аркан» письменник подає картини зображення обрядів: посвяти в лицарі, поховання за водою, зустріч весни, нарада із 12 лицарів Кола. Цікавими з фольклорного погляду видаються численні легенди: про осики, про блискавки, про чорного півня, про лелек. Такі перлини усної народної творчості вдало гармоніюють з образною системою художнього твору, роблять його інформативнішим та змістовнішим.

Особливу увагу слід приділити проблемі побратимства, порушеної у творі. Як єдиний моноліт сколоти відправляються у пошуках за золотим келихом. Яскраво індивідуалізовані образи Яр-Тура, Крака, Яроша, Чуба, Одина, Багрія, малого Даньки викликають враження, що це предки майбутніх запорожців, січовиків, повстанців, котрі зі словами на устах: «До бою! З нами Бог!» – боронять Батьківщину. Неписаний кодекс честі вдало зображений автором в епізодах із Краком. У творі дуже доречно автор подає текст присяги Лана, коли його посвячують в лицарі, що закінчується словами : «І нехай на цьому шляху допоможе мені Бог!».


Такий аспект ґримуару володіє значною дидактичною спрямованістю.


Товариство побратимів може бути прикладом провідної еліти суспільства, про що писав Д. Донцов. Маючи перед собою конкретну мету, незважаючи на перешкоди, діючи в інтересах народу (тут – племені сколотів), побратими здатні повести інших за собою до здобуття волі. Картини пожежі Батурина на початку твору згодом повторюються, тим самим створюючи художнє обрамлення ґримуару. Автор залишає фінал відкритим, при цьому натякаючи, що чари закінчаться і Лан зі своїми побратимами продовжать подорож «на береги рідного Бога» із золотим келихом в руках.

Окремо слід відзначити ідіостиль Романа Жахіва. Динамічний стиль оповіді, насиченість фразеологізмами, плавність мови, наявність магічних фраз, містичних мотивів, метафоричність мислення, оригінальна мовно-образна система – ті ознаки, які вирізняють письменника-дебютанта у сучасному літературному процесі України. Інколи трапляються не висловлені до кінця думки, що вимагає особливої спостережливості від читача, спонукає реципієнта до активного включення у процес творення ідейно-образної системи твору. Письменник подає елементи військової термінології, зокрема, назви бойових ударів у гопаку: «Коса», «Млин», «Щупак», «Вохрик», «Стрімляк», що відсилає нас до епохи козацтва. Завдяки вишуканому стилю твору відбувається пізнання ідейного задуму митця.

У ґримуарі простежується виразне історіософське мислення автора, що детермінується зорієнтованістю письменника на конкретні проблеми України постколоніального періоду. Основний ідейний зміст художнього твору важливий і актуальний. Творчий діалог, алюзійність, інтертекстуальність пропонують широке поле для осмислення мистецького факту.

неділя, 29 червня 2014 р.

Роман Жахів і його гримуар "Аркан"

Інга КЕЙВАН

Роман Жахів — організатор та учасник літературно-мистецьких акцій, покликаних сприяти розвитку та популяризації сучасної української літератури. Письменник увійшов в український літературний процес ще на початку 90-х, читачам більше знаний як поет, автор художньо-публіцистичних і публіцистичних творів. Його твори опубліковані в журналах, альманахах, інтернет-виданнях, блогосфері. Нарешті Роман Жахів пропонує любителям літератури власну книгу, якою представляє себе як своєрідного прозаїка.

Жахів Роман. Аркан: ґримуар / Роман Жахів. — К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2014. — 152 с. ISBN 978-617-564-022-7

Історія створення повісті "Аркан" тягнеться ще від початку 90-х років. Саме тоді виникла ідея, але, за словами самого автора, "бар'єр перед листком чистого паперу" не давав їй почати втілюватися у матерію тексту. Та згодом Роман Жахів навчився його долати і в 2006 почав працювати над текстом. Роботу закінчив 2008. Потім були численні спроби видати повість, що завершувалися нічим. Хоча важливість цього твору, не в останню чергу, полягає в застереженні українцям: дуже легко, втративши пильність і притомність, загубити те, що є справді цінним. Зрештою, все відбувається вчасно. І саме тепер, коли у результаті потрясіння, яке пережила і продовжує переживати Україна, "Аркан" має знайти своїх читачів. Адже повість змушує замислитися над історично-ментальною спричиненістю актуальної суспільно-політичної ситуації.

Події повісті сягають скіфських часів (автор наполягає на самоназві скіфів — сколоти). Головний персонаж Лан-сколот. Саме навколо його пригод, мандрів і будується основна сюжетна лінія твору. Усі події об'єднані образом одного артефакту — золотого келиха, який, за народотворчим міфом, разом із золотими плугом, ярмом і сокирою впав з неба на зорі виникнення сколотів. Втрата цієї святині призвела до часів смути. "Розбрат і чвари насіли тоді на землі сколотів, роди йшли війною на роди, горіли міста і селища, хвилі їдкого диму й попелу від згарищ висіли густими хмарами над світом, наче його із квітучого Раю скинуто раптом до пекла за вельми значну провину. Провина була справді неабияка — втрата Божого дарунку". Вражають надто чіткі паралелі з тим, що відбувається в Україні вже більше, ніж півроку. Та постійні візії в літературі є лише прикрим свідченням того, що історія замкнулася у порочному колі, констатацією неусвідомлених і невиправлених помилок. І чим довше ходити цим колом, тим на глибшу яму перетворюється шлях, тим важче вибратися, стає більше темряви і менше світла. Тому моторошна картина, якою розпочинається повість, дуже логічна з погляду розвитку історичних подій. Це показ того, що відбувалося після розгрому Батурина. І ніби маємо асоційовану прив'язку до певної події, визначеного часу і місця, та не полишає відчуття своєрідної рухливої застиглості цієї картини. "На горі догорав Батурин. Дзвони на церквах завмерли. Удушилися. Німота панувала над усим християнським світом. Внизу, Сейм-рікою пливли закривавлені, обдерті до спіднього трупи чоловіків і жінок, юнаків і дівчат, старих і підстаркуватих, чубатих козаків, стрижених "під макітру" городян, і зарослих бородатих селюків вперемішку (смерть не завважує ні станів, ні статі, ні віку). Подекуди на мілинах чи закрутах ріки вони утворювали гаті. І, на тих місцях, гучно пересварюючись, тільки їх і було чутно, справляли свою криваву учту чорнопері посланці самого диявола — ворони. Ласуючи досхочу людськими очима і їхніми не сподобленими сповіди душами, по-пекельному бенкетували на всю широчінь своїх огидних пельок". Здається, Сейм тече не так, як то має відбуватися за законами природи, а колом — разом з усіма трупами, а посередині курган із убієнних немовлят, на який наштовхнувся старий сліпець і вдруге посивів від жаху.

Щодо жанрових особливостей "Аркану", то його можна було б означити як пригодницьку повість, як квест. Сам автор називає свій твір ґримуаром. Усе це слушно, оскільки є мандрівка, наповнена різними пригодами, персонажами, є мета, на шляху до якої безліч небезпек, перешкод. Опису подій властивий динамізм. Це все те, що робить повість читабельною. Та вже авторське визначення жанру твору підводить читача до іншого рівня "Аркану", до прихованого змісту, який містить у собі важливе смислове навантаження. Безперечно, повість потребує детальної контекстуальної рецепції, яка передбачає відповідну підготовку, оскільки творові властива інтертекстуальність, алюзійність. Роман Жахів, працюючи над текстом, залучав фольклорні матеріали, історичні джерела, релігійно-філософські системи, міфологічні уявлення, навіть знання із народної медицини.

Особливу увагу автор приділив мові твору. Він намагався досягти питомо українського звучання. Саме цим пояснюється цілковита відсутність у тексті не властивої питомим словам букви "ф".

Художньо довершені мова і стиль "Аркану", образна насиченість, яскраві персонажі, цікавий і динамічний сюжет, інтрига, можливість різнорівневого прочитання свідчать про те, що українську літературу можна привітати ще з одним хорошим, самобутнім автором. Очевидно, що повість здобуде досить широку читацьку аудиторію, адже її автор піднімає і намагається збагнути особливо сьогодні і особливо очевидну для всіх проблему рокованості України. На питання, якою Роман Жахів бачить свою читацьку аудиторію, він відповідає — небайдужою.

"А цілком свій скарб книга відкриє лише тим, кому сама захоче, адже відомо, що завершені тексти живуть власним, незалежним від волі своїх творців, життям", — Роман Жахів.

пʼятниця, 20 липня 2012 р.

Турецька криниця

Сталося це ще тоді, коли я входив до складу добровільної пожежної дружини нашого міста. Саме з тих пір і маю на згадку осмалені брови та вії. І виглядаю так незвично, що мною навіть дітей лякають.

Цікаві були часи. Пожежа, скажу вам, то щось особливе. То… Утім, словами цього не передати. Особливо мені, людині, котра не надто володіє даром красномовства; не дав Бог і край. Та й не кожен борзописець, гадаю, утне переказати всю її красу і велич, не те що вже я, недоріка. Отож, при нагоді, не полінуйтесь помилуватися нею власними очима. Не пошкодуєте. Тільки не влаштовуйте пожежі навмисно, бережи вас Господь від такого кроку. Вогонь сам відає, куди і коли приходити. Ото зачуєте лишень пожежний ріжок, мерщій туди.

Частину пропонованої історії я повідаю вам як очевидець, бо був тому безпосереднім свідком, а решту, як почуте з уст мого знайомого лікаря. Він відбував тоді інтернатуру в диспансері для людей, глузд яких подався, за тих чи інших обставин, у мандри без господаря, і де їм люб'язно дозволено очікувати на його повернення. Цьому своєму знайомому я вірю, наче самому собі. А мені ж ви безумовно довіряєте. Та й нині він дуже поважний чоловік, до того ж знаний своєю непідкупною порядністю. Такий брехати не стане. Тож повірте і ви.

Сім'ю Зільбербрюненів, про яку йтиметься, я знав давно. На момент подій вони належали до класу так званих скоробагатьків.

Їхнє віднедавна розкішне обійстя — об'єкт заздрощів менш удатливих сусідів, заходилося щойно за межею міста, метрів сто з лишком від митної канцелярії, поблизу так званої Турецької криниці. Вона ще й зараз існує. Либонь, знаєте. Побутує міська легенда, що цю копанку колись облаштували турки, ще за часів панування над краєм імперії Османів. Тому вона і має таку назву. А рура, котра подає воду із джерела, нібито зроблена суціль зі срібла. Тож вода в тій криниці, збагачена цим благородним металом, а відтак — чиста й цілюща. Хто не знає, скажу, що срібло має антимікробні властивості. Застосування срібла для знезараження води є найдієвішим засобом дезінфекції та консервування питної води ще з давніх давен. Це мені також той самий лікар розповів. Якраз між другим та третім келішком «Бєхеровки» в "Literatur Cafe" у Хавича. То було наше улюблене місце відпочинку; ну, розумієте, богема і все таке інше… освічені дівчата… До слова, саме атмосфера цього закладу і спонукала мене до написання спогадів.

Не один охотник і не раз намагався поживитися «турецьким сріблом», легковірно піддавшись спокусі, нав'язаній давньою байкою. Щоразу марно. Відомо ж і дітям, що скарби зазвичай бувають зачаровані, а тому невидимі. Щоб на них натрапити, потрібно провести певний обряд або принести якусь жертву. Залежить від накладеного закляття.

Ще зовсім не так давно до згаданої події, наше подружжя мешкало в звичайній, сільського типу халупі. Пересічний чиновник мерії невисокого рангу та його дружина-домогосподарка тоді, як то кажуть, ледве зводили кінці з кінцями… Бувало, що й не в піст вимушені були постити. Та якось раптово, несподівано для всіх, в одночассі, обросли неабиякими статками. Ніхто не відає, з якого неба на них гепнулося те добро. На заробітки, як багато хто в ті непрості часи, Зільбербрюнен-чоловік не їздив. Кожен з міських нотарів міг би, хоч і під присягою, засвідчити, що жодної спадщини від багатих родичів ці люди не отримували. З міста, як свідчать співробітники, чиновник навіть у відрядження ніколи не виїжджав. А його благовірна, міцно прив'язана до господарки, й поготів. Подейкують, що не обійшлося без турецького скарбу. Але так це чи ні, теж ніхто, за браком доказів, підтвердити не міг.

Отже, однієї днини, коли заголосив червоний півень, я, серед інших, стояв та дивився, як ненаситець вогонь поїдом поїдає їх ошатний, зовсім новенький двоповерховий з мансардою будинок. Ще майже свіжа деревина злісно шипіла, неохоче піддаючись наполегливому натискові полум'я. Але те не зважало на чиєсь небажання — ні горопашного маєтку, котрий корчився від пекучого болю і ядухи, ні його власників Зільбербрюненів, котрих зсередини пекла прикрість за своє добро, що зникало на очах. І яким вони ще не встигли вдосталь натішитись.

Наша пожежна команда прибула, не зволікаючи, за лічені хвилини після того, як забили на сполох. Проте ми з колегами стояли посеред натовпу зівак й нічого не могли вдіяти. Криниця, з якої мали брати воду для гасіння, була наповнена по вінця. Рік не видався посушливим. Але як тільки ми опускали до неї кишку помпи, вода дивним чином, як заворожена — зникала. Наче води Червоного моря під стопами втікачів з Єгипетського полону. Кожен раз по численних спробах кінець шланга тикався в сухе дно. Нам залишалося лише розводити руками і подумки співчувати господарям.

Будинок, звісно, згорів ущент. За відсутності води, навіть ми, досвідчені вогнеборці, виявились безпорадними.

Господарі, як вибігли, рятуючись, так і стояли в самому спідньому. Жінка жодного разу не подала голосу — заціпеніла, мов їй одібрало мову. А її чоловік, навпаки, безперестанку верещав пискливим, невластивим для дорослої людини голосом. Зі сторони могло видатись, що кричить до смерти нажахане немовля. Дивно було усвідомлювати, що цей крик виривається з горлянки дорослого чоловіка. Я й досі, а пройшло більш як півтора століття, іноді, безсонними ночами чую цей моторошний дитячий лемент. А після того, як мені стали відомі деякі деталі справи — він взагалі примушує мене, загалом небоязкого, тремтіти від жаху. Додаючи, за кожним разом, по декілька сивих волосин до мого чуба.

Наступного дня пана Зільбербрюнена витягнули з мотузяної петлі. Неживим.

Тяма його дружини відтак не змогла опанувати собою через раптову вимушену самотність і вибралась, не попередивши нікого, на пошуки блукаючої душі своєї другої половинки.

Згадуваний мною знайомий, котрий спостерігав за нею в богадільні, пізніше переповів мені зміст її марень. Зільбербрюненова раз по раз, день у день, з року в рік, повторювала одну й ту ж історію про безпросвітні злидні замолоду, про потай народжену дитину, про відчай, котрий охопив їх, коли чоловіка звільнили з посади за підозрою в хабарництві і те, як потім вони віднайшли скарб, ціною страшної жертви...

Ураховуючи ту обставину, що на згарищі другого дня було знайдено металеву скриню, наповнену срібними талярами з профілем вінценосної Марії Терезії — як потім з'ясувалося — фальшивими, карбованими в домашніх умовах, то можна було частково повірити у вірогідність подій. А коли лікар повідомив туди, куди слід повідомляти в таких випадках, і відповідні служби почали розслідування — ними неподалік від криниці було виявлено в землі кістяк немовляти. Аж тоді мої сумніви щодо неймовірності почутого остаточно розвіялися, наче дим після того, як вогонь цілком насититься.

Чим усе закінчилося? Срібло переплавили, виготовили з нього ікону Божої Матері і почепили на дашок криниці. Правда, після першого «визволення» міста, в 1939-му, вона безслідно зникла. Через стан здоров'я Зільбербрюненову визнали неосудною. То вона так і закінчила свої дні, за висловом не пригадую якого письменника: у «юдолі скорботи і печалі», колишучи на руках уявну дитину.

Що спричинило пожежу так і не було з'ясовано.