вівторок, 12 квітня 2016 р.

Зіновій “Крук” Багрій і книги

Згадуючи друга

Продефілювати “Красною площею” Москви, в лавах побратимів із ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери. Салютуючи золотому відблиску Володирового Тризуба на маківці Спаської вежі Кремля. І крикнуть: “Слава Україні! Щоб аж здригнулася Земля”. Аби опісля, московські таблоїди рясніли повідомленнями типу: “Главная площадь століци насквозь пропахла бандеровской кірзой”. І посміхатися своєю неповторною посмішкою, читаючи це в затишному фотелі кнайпи десь у затінку “Патріарших”, смакуючи кавою по-Львіськи з цукром і високогантунковим кон'яком, (бо Львіського лікеру “Старе місто”, у московії — днем з вогнем). Оцінювати при цьому своїм досвідченим поглядом місцевих пань, за звичкою називаючи їх по-галицькому “кобітами”. А ті, неодмінно, зачаровані його очима, барви погожого літнього неба, повинні були би пускати йому у відповідь “бісиків”. Так хотілося Крукові аби це його бажання колись таки здійснилося. Свого часу мав приємність шпацірувати в організаційному однострої вулицями “Вічного міста”. Рим, його лицезрів, Москві — не судилося. Аннушка таки розлила олію.

“Дефіляда в Москві” Василя Кожелянка. Напевне, найулюбленіша книга Зіновія. Подарований Крукові примірник, автор підписав із жартівливим натяком: “Саме тому Зенику.”. Узагалі, творчість Кожелянка викликала в Багрія неабияке захоплення. І сам залюбки читав, і іншим палко рекомендував.

Василь Кожелянко, письменник, піонер жанру “альтернативної історії” в українській літературі, походив із Буковини. До слова, Чернівці пам'ятають юного Зіновія Багрія, студента будівельного технікуму і футболіста. Від столиці Буковини залишились у Крука лише теплі, приємні спогади.

Кожелянко переставився до інших світів у серпні 2008 року. У віці п'ятдесяти і одного року. Зіновію Бог відміряв п'ятдесят і шість. Іноді замислююсь: чому деяким людям відведено більше, а іншим менше земного буття. Чому ці дві, такі близькі мені людини відійшли “так рано”?

Мабуть, земний час обидвох був більш щільним, ніж у інших. Тому й здається коротшим. Проживали вони своє життя більш концентровано. Справу, для якої хтось потребує, скажімо, цілого дня, вони встигали зробити протягом лічених годин. Це як ті ж книги: обсяг може бути однаковим, а їхня об'ємність різниться через щільність друкованого тексту.

Книги...

З книгами у нас йде справа так само, як і з людьми. Хоча ми з багатьма знайомимося, але лише деяких обираємо собі в друзі, в супутники життя.”, — писав німецький філософ-людинознавець Людвіґ Фойєрбах. У Зіновія було стільки ж друзів, скільки він прочитав книг — дуже багато. Хоча, власною книгозбірнею похвалитися не міг — ділився з друзями і знайомими, роздаровував. До нього прихилялися. Був він і чудовим оповідачем, і добрим порадником, і чуйним розрадником. Знання почерпнуті з книжок, йому у цім допомагали. Пригадую, якось протягом не менш, ніж години між нами відбувався “battle”: співали з ним коломийок, імпровізовано складуючи їх тут таки. При чому, умовою було: парирувати не зволікаючи. Треба, погодьтесь, неабияк володіти словом, аби вести тривалий час таку баталію.

Шанував високу лірику, не гребував белетристикою, а найбільше захоплювався історичними трудами про древнє й нещодавнє минуле України, бо щиро жив Україною. І боровся за Україну.

Таким він мені і пам'ятатиметься.

четвер, 7 квітня 2016 р.

Внутрішня окупація України і її режим

Віктор СЕРДУЛЕЦЬ

Уся повнота влади в Україні знаходиться в руках бізнесової кримінально-олігархічної кліки.

Довідка: “Олігархі́я (грец. Ὀλιγαρχία (oligarchia), від дав.-гр. Ὀλίγον (oligon) «небагато», та дав.-гр. Ἀρχή (arche) «влада» — тобто влада небагатьох) — політичний режим, за якого влада (політична, економічна та ін.) належить невеликій, закритій та тісно згуртованій групі осіб (наприклад — великих власників, фінансистів тощо); група людей, що володіє банківським і промисловим капіталами.

Оліга́рх — особа, що володіє великою власністю в країні, та має вагомий вплив на державні органи влади. З політологічної точки зору олігархи — це можновладці, які використовують монополізовані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної влади, а політичну владу — для збільшення власних капіталів. Сучасні олігархи володіють багатоманітними суспільними ресурсами: економічними (промислові та фінансові підприємства й установи), інформаційними (друковані та електронні ЗМІ ), політичними (партії, парламентські групи й фракції, важливі державні посади, вплив на перших осіб у державі).


Саме олігархи, в тіньовому режимі, здійснюють керівництво державою Україна, через призначену і контрольовану ними окупаційну адміністрацію поліційного типу.

При цьому український народ знаходиться в умовах цілковитого безправ'я і поневолення. Для відволікання уваги від дійсного стану речей, час од часу, в країні влаштовують шоу під назвою “вибори”. Під час яких, для отримання необхідного результату, застосовуються засоби маніпуляції масовою свідомістю, майже всі засоби інформаційного впливу зосереджені в руках цієї кліки; нав'язана виборча система, адміністративний ресурс, фінансові потужності, кишенькові партії, політичні блоки і окремі “незалежні” політики — усе це є запорукою підконтрольності, а відтак прогнозованості “виборчого” процесу.

Побутує думка, ніби усі біди України від недотримання законів держави. Але за видимим “беззаконням” в країні, насправді чітко діють приховані, встановлені окупантами, закони: “Правила поведінки для рабів та інструкції для наглядачів” (В. Іванишин). На відміну від писаних “Законів” держави, вони дієві і безумовно виконуються. Про що свідчить стабільність процесу примноження статків олігархів. В умовах правового хаосу — це було б неможливим. Отже, якесь “право” в Україні все ж діє, але, очевидно, не те, котре записане в Конституції та інших процесуально-правових нормах держави.


І під час “псевдовиборів”, і під час “майданів”, насправді змінюється не влада, а виключно ручні функціонери панівної кліки

У розпорядженні якої є численний кадровий ресурс, за допомогою перетасування якого, створюється видимість змін.

Сто років тому, англійський письменник Вільям Текерей у своєму політичному памфлеті на сучасне йому англійське суспільство, втіленому у вигляді художнього твору “Ярмарок метушні”, яскраво змальовує картину “політичного ярмарку”: “… дурисвіти (ще якісь об’явилися, хай їм грець!) горлають перед своїми балаганами, сільські йолопи луплять очі на розцяцькованих блискітками танцівниць і жалюгідних, старих, нарум’янених блазнів, а тим часом спритні злодюжки, підкравшись ззаду, орудують у їхніх кишенях.”.

Ось, уся сутність і завдання “виборів” та парламентських баталій. Відволікання уваги від злодіїв, котрі орудують під прикриттям акторської гри політичних паяців.

Таким чином діяльність державних механізмів, системно забезпечує інтереси невеликої групи осіб — узурпаторів влади в країні.

середа, 30 березня 2016 р.

До питання національної еліти

Часто можна почути від різних політиканів, що “народ не здатний сам впорядковувати своє державне життя”. За народом вони залишають лише “право та обов’язок сформувати (?!) та привести до влади еліту, яка буде його гідна”. А далі сидіти, склавши руки, і чекати, поки та еліта буде їх ощасливлювати?

Виходить, що український народ – це стадо баранів та овець, котрим неодмінно потрібен пастух. А якщо не так жорстко висловлюватись, то принаймні дітлахи, що потребують опіки дорослих. Себе такі писаки відносять, звісно ж, до “дорослих”, “обраних”, правда, невідомо ким, а часто самими собою. З якого б то дива?

Із риторики таких опікунів випливає, що людина, отримавши статус еліти, перестає бути частиною народу, а стає надлюдиною (нім. Übermensch)? А решта недолюдей (Untermensch) – “не еліта” – оголошуються недолугими, безпорадними в питанні вирішення власної, загальнонаціональної та державної долі.

Пропагуючи твердження, що лише авторитарна модель управління державою, диктатура “кращих представників народу” – національної еліти –може вилікувати Україну від занедбаної хвороби “інфантилізму”, на місце цих “кращих”, цієї “твердої руки” пропонують себе хороших і своє ж оточення. А тому намагаються ввести в оману читачів і приписати “еліті” невластиві їй функції. Зводять в одне поняття “українську національну традицію” і “традиціоналізм” – європейську філософську і політичну доктрину початку ХХ ст., плутають поняття “народ” і “нація”. Ось приклад, аби не бути голослівним: “Нація має право та обов’язок сформувати та привести до влади еліту, яка буде її гідна.”, – йдеться в одній зі статей. Але нація, за визначенням Т. Шевченка, – це “і мертві, і живі, і ненарождені”, себто сукупність минулих, нинішніх і майбутніх поколінь українців. Ні минулі, ні майбутні покоління фізично не можуть нікого нікуди приводити. На це спроможні лише покоління живих – “народ”. Не вірю, що автор не розбирається в таких простих дефініціях. Звісно, тямить. Але навмисно займається понятійним фальшуванням, аби на хвилі національного піднесення в країні і все більшої потреби націоналізму українським суспільством, спіймати собі рибку в каламутній воді. Тому й каламутить. Тому й намагається розмити чіткі обриси українського націоналізму і національної ідеї – єдиної рятівної ідеології для української нації.

Твердження таких фальсифікаторів мають три джерела походження: нерозуміння справжніх прагнень, потреб нації та народу і їх реального потенціалу; особиста корисливість у площині самоствердження будь-якою ціною і, врешті, праця на ворожі до української державності сили. Тому й витягують на світ Божий зі старих скринь історії, латають і видають за своє-нове доктрини чужого і не завжди вдалого досвіду.

У дев’яностих роках двадцятого століття одна із українських організацій вже заявляла, що нація народжується в лавах її бойових загонів. З такого твердження мало би народитися наступне: “Націократія – це влада членства саме тієї організації”. Один із таких авторів, пропагандист “елітаризму”, знаю, бере хабарі зі своїх студентів. Зараз він обмежується декількома пляшками елітних напоїв (все ж таки еліта). А завтра, не приведи Господи, як він сам пише, “візьме на себе відповідальність за долю народу й держави” і вмоститься в якомусь міністерському кріслі? Чи зникне у нього любов до того ж елітного алкоголю? А без дієвих механізмів контролю за його діяльністю з боку громадськості й підпорядкованості їй зможе, неборака, встояти перед спокусою халяви при нових набагато масштабніших можливостях, що її надає висока посада? Він сам усвідомлює, що ні. Тому й витрачає чорнила на подібні висловлювання: “...народовладдя — “це балачки про те, як народ буде здійснювати управління державою, а влада сумлінно виконуватиме його бажання. Насправді це демагогія, і демагогія небезпечна. Ілюзія контролю над владою заважає здійснювати цей контроль реально.” Бо таким, як він, не йдеться про добро народу, а лише про панування над ним. “Контроль” над “плебсом” при власній безконтрольності. Автор використовує тут термін демагогія, вкладаючи в нього негативний сенс, хоча дослівний його переклад із давньої грецької звучить як “веду народ”, “керівництво народом”. Отже, своє власне тяжіння до демагогії, він намагається приписати іншим.

У основу ж механізмів національного народовладдя закладено ідею свободи: через загальнонаціональну – до волі кожної особистості. А вільною може бути лише людина, котра має можливість сама себе забезпечувати. Тоді в неї відпадає потреба в панах-доброчинцях. Як у притчі: “Якщо людині дати рибину, то вона насититься один раз, а потім знову чекатиме подачки благодійника. У такий спосіб потрапить у залежність від подателя. А коли навчити людину рибалити, то вона вже сама здатна себе прогодувати.” Механізми народовладдя якраз і є формами самодостатності народу у всіх сферах буття.


Система націократії і принцип народовладдя як форма урядування були основою права “Січового війська Запорозького”.

Та повернемось до поняття еліти.

Еліта від фр. elite – найкраще, вибране, “Каста луччих людей”, за Д. Донцовим, справді є (за наявності) архіважливим чинником національного і державницького буття. Тому усі без винятку поневолювачі українців вели політику усунення цього чинника. Еліта – це люди, визнані суспільством моральними авторитетами. До думки і слова яких прислухаються не з примусу, а з відчуття цілковитої довіри. Це велетні духу, яких не торкається бруд земної марноти. Наприклад, такою людиною загальнонаціонального рівня є в сучасності Ліна Костенко. На жаль, вона лише одна. Місія таких людей, і в цьому полягає їх керівна (владна) роль, – бути моральними авторитетами, котрі формують суспільні настрої і візії вирішення тих чи інших викликів життя. Їхня влада – це здатність апелювати до почуттів, розуму, розважливості. Для цього їм не потрібні посади, портфелі, кабінети. Навпаки – атмосфера чиновницького середовища є неприйнятною і згубною для них. Це стосується національної інтелектуальної еліти. А “луччі люди” є серед усіх прошарків нашого народу: у війську (не в одному якомусь підрозділі), у міських і сільських школах, серед священиків і так далі. Тобто в громадах. Кожен із них має своє покликання в житті, якому віддає душу, час, здоров’я. Не для них також кабінетний пил і перекладання папірців. І їхня влада в громаді – не мандати і посвідчення, а їхні беззаперечні чесноти.

Автори-авторитаристи пишуть про якусь “владну еліту”.

Хочеться запитати: що таке у їхньому розумінні владна еліта? А саме до неї вони відносять себе, судячи із таких заяв: “Ми обіцяємо привести до влади (йдеться про управлінські адміністративні посади (Р. Ж.) людей, за яких народові не буде соромно, і покласти на них всю повноту відповідальності.” Протягом двадцяти із лишком років “незалежності” сотні разів доводилося читати подібне від різних (?) “ощасливлювачів” українського народу, неодмінно без участі самого українського народу. Досвід цих же років свідчить,


“хорошою є не та влада, котра складається з хороших людей, а та, котра підконтрольна громаді”.

І таку підконтрольність може забезпечити лише механізм національного народовладдя.

Ви можете не погоджуватися з моїми думками. Це ваше право. Але закликаю вас: думайте, аналізуйте, робіть свої висновки аби не опинитися в черговій неволі чергових облудників.

неділя, 31 травня 2015 р.

Нащадки сколотів

Марія СЕНЕТА



Жахів Роман. Аркан: ґримуар / Роман Жахів. — К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2014. — 152 с. ISBN 978-617-564-022-7

Більше відомий на початку 90-х років як поет, автор художньо-публіцистичних і публіцистичних творів Роман Жахів презентує дебютний твір – ґримуар «Аркан». Повернення до історичних витоків української нації, з’ясування етноментальних витоків українського характеру робить цей твір актуальним і злободенним саме тепер, коли Україна стоїть на шляху становлення незалежності у вирі гібридної війни з Росією. Ідентифікація українців з рідною землею спонукає патріотів «душу й тіло положити за нашу свободу». Актуальність теми ґримуару очевидна – українці – нащадки скіфів (або самоназва племені – сколоти). Тяглість історичних традицій, єдність на шляху до подолання перешкод, сила духу і вірність переконанням ще раз застановляє нас замислитись над збереженням «найбільших вартощів – Бог, Батьківщина, Свобода» (ст.114). Сказано словами В. Іванишина.

Події у творі розгортаються навколо повернення золотого келиха, який, за давніми переказами, має бути у сколотів і тільки тоді він буде служити добру. Слід вказати на майстерність автора оригінально показати досить поширений пригодницький сюжет – перешкоди в пошуках втраченого скарбу. Роль порушеної проблеми особливо цінна тим, що мова йде про сколотів – племена, що жили на території нашої Батьківщини і вважаються предками українців. Короткий епізод спалення Батурина прямо відсилає до подій початку XVIII ст., коли Україна після поразки у Полтавській битві переходить під протекторат Російської імперії. Тоді й з’являється постать сліпця-кобзаря, від імені якого ведеться розповідь. Автор вкладає в уста промовця історію про сиву давнину. Рідкісний жанр для українського літературного процесу виявився дуже доречним для пера письменника, щоби передати ідею ґримуару – українці – споконвічний автохтонний народ на своїй Богом даній землі.

Головний герой Лан-сколот постає як відважий боєць, вірний пробратим, а найголовніше чистий серцем, що дає йому підстави заволодіти скарбом предків – золотим келихом. Тут можна навести паралель із романом В. Барки «Жовтий князь», в якому образ церковної чаші у руках малого і чесного Андрійка стає символом відродження і продовження української нації. Слід згадати і про середньовічну легенду з пошуком містичного Ґрааля, зображену в романах Кретьєна де Труа. Перейнявши традиції батька, син стає гідним послідовником його ідей.


Роман Жахів логічно продумує пригоди персонажів, осмислює їхню психологію, тому персонажі постають живими, цілісними, не позбавленими суперечностей.


Це й пояснює назву твору «Аркан» – вид танцю. Поезію з однойменною назвою знаходимо в сучасного поета В. Герасим’юка, де аркан символізує саме життя з його непередбачуваністю. Цікаво у творі переплітається то виразно християнський світогляд, то язичницькі вірування. Зокрема, щодо першого, то нерідко натрапляємо на прямі ремінісценції з Біблії: «немає більшої любові, ніж покласти життя своє за друзів своїх, а хто любов’ю живе – Богу любий понад інших, бо і Сам Він – Любов велична й всеперемагаюча» (ст. 67), чи то перефразовано відповідно до художніх завдань: «Життя наше – це важка і далека подорож, а дружня бесіда – це візок, що полегшує мандрівникові долати шлях» (ст. 32), що є відгуком на християнську заповідь про любов до ближнього. Оригінально подає автор розмисли молодого Лана про віру, Бога. А наприкінці твору юнакові вдалося навіть «зустрітися» з Богом. З іншого боку, маємо яскравий язичницький світогляд, що проявляється у численних згадках про поганських богів, зокрема: Мара – «повелителька мороку», Весна – «красна – дівиця ясна», Джурило – брат Весни, що «одмикає джерела, що напувають земні джерела». Хоча згодом з’ясовується, що Мара – це насправді наслідок людського самолюбства і гордині, що разом складають велику Тінь. Персоніфікація весни в образі молодої дівчини є у нашому фольклорі, а саме в календарно-обрядових піснях: гаївках, веснянках.

У ґримуарі «Аркан» письменник подає картини зображення обрядів: посвяти в лицарі, поховання за водою, зустріч весни, нарада із 12 лицарів Кола. Цікавими з фольклорного погляду видаються численні легенди: про осики, про блискавки, про чорного півня, про лелек. Такі перлини усної народної творчості вдало гармоніюють з образною системою художнього твору, роблять його інформативнішим та змістовнішим.

Особливу увагу слід приділити проблемі побратимства, порушеної у творі. Як єдиний моноліт сколоти відправляються у пошуках за золотим келихом. Яскраво індивідуалізовані образи Яр-Тура, Крака, Яроша, Чуба, Одина, Багрія, малого Даньки викликають враження, що це предки майбутніх запорожців, січовиків, повстанців, котрі зі словами на устах: «До бою! З нами Бог!» – боронять Батьківщину. Неписаний кодекс честі вдало зображений автором в епізодах із Краком. У творі дуже доречно автор подає текст присяги Лана, коли його посвячують в лицарі, що закінчується словами : «І нехай на цьому шляху допоможе мені Бог!».


Такий аспект ґримуару володіє значною дидактичною спрямованістю.


Товариство побратимів може бути прикладом провідної еліти суспільства, про що писав Д. Донцов. Маючи перед собою конкретну мету, незважаючи на перешкоди, діючи в інтересах народу (тут – племені сколотів), побратими здатні повести інших за собою до здобуття волі. Картини пожежі Батурина на початку твору згодом повторюються, тим самим створюючи художнє обрамлення ґримуару. Автор залишає фінал відкритим, при цьому натякаючи, що чари закінчаться і Лан зі своїми побратимами продовжать подорож «на береги рідного Бога» із золотим келихом в руках.

Окремо слід відзначити ідіостиль Романа Жахіва. Динамічний стиль оповіді, насиченість фразеологізмами, плавність мови, наявність магічних фраз, містичних мотивів, метафоричність мислення, оригінальна мовно-образна система – ті ознаки, які вирізняють письменника-дебютанта у сучасному літературному процесі України. Інколи трапляються не висловлені до кінця думки, що вимагає особливої спостережливості від читача, спонукає реципієнта до активного включення у процес творення ідейно-образної системи твору. Письменник подає елементи військової термінології, зокрема, назви бойових ударів у гопаку: «Коса», «Млин», «Щупак», «Вохрик», «Стрімляк», що відсилає нас до епохи козацтва. Завдяки вишуканому стилю твору відбувається пізнання ідейного задуму митця.

У ґримуарі простежується виразне історіософське мислення автора, що детермінується зорієнтованістю письменника на конкретні проблеми України постколоніального періоду. Основний ідейний зміст художнього твору важливий і актуальний. Творчий діалог, алюзійність, інтертекстуальність пропонують широке поле для осмислення мистецького факту.

пʼятниця, 19 вересня 2014 р.

СВОБОДУ ЗДОБУВАЮТЬ! А не обирають голосуванням (витримки)

Віктор СЕРДУЛЕЦЬ

«О, люди, люди небораки.
Нащо здалися вам царі,
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки Люди – не собаки…» Т. ШЕВЧЕНКО

„Жоден народ не буде вільним, поки не звільниться сам!”

Доки українці будуть заручниками віри „в доброго царя-батюшку”, котрий прийде й вислухає, приголубить та вирішить за них усі їхні злободенні турботи, доти в Україні пануватимуть крутії і пройдисвіти, лицедії від політики й обіцяльники різних мастей, облудні пророки й фальшиві благодійники. Доти народ України буде жити в духовних і матеріальних злиднях, в умовах правової незахищеності, а корінна нація – українці – ще й в атмосфері тотального національного гноблення.

У країні від початків „незалежності” діє антиукраїнська антинародна система внутрішньої окупації. Володіючи значними засобами інформаційного впливу, вона щоденно втовкмачує в голову електорату, що єдина законна можливість щось змінити в країні – це прийти на виборчу дільницю й проголосувати за чергового „доброго дядька”. А отже, набір засобів впливу на процес державотворення цим і обмежується для „носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні…”. Таким чином система мінімалізує участь народу у справі керування державою до невигадливого процесу вкидання бюлетеня в урну раз на декілька років і уникає підконтрольності з боку народу, а тому почуває себе безкарно й витіває нахабно та цинічно все, що їй заманеться.


Зі зміною осіб на посадах різних рівнів у цій системі сама система залишається незмінною.

Усе сказане в попередньому абзаці - це аверс проблеми. Але є й реверс – байдужість решти суспільства, тих таки виборців, до власних можливостей впливати на хід процесів у державі та свідоме обмеження своїх обов’язків до примітивного малювання галочки чи хрестика в бюлетені раз на декілька років. З незмінним „умиванням рук” після, начебто виконаного громадянського обов’язку: ми їх ото, мовляв, обрали, дак нехай вони тепер за нас думають, як нам жити… Наше діло маленьке…”

А „обрані”, бідолахи, опиняються тим часом сам на сам, мало того, що зі своїми турботами (конкуренція в середині самої системи не гарантує стабільності, а тому одразу ж постає гостра потреба повернення затрат, вирішення власних нагальних забаганок і необхідність якнайшвидшого забезпечення безтурботного майбутнього – свого, дружини, дітей, родичів близьких і далеких…), так іще ж і людські треба вирішувати, хоча б для видимості, щоб не так кидалася в очі цілковита байдужість до численних потреб „маленького українця”, на які, вони, „народні обранці”, здебільшого плювати хотіли з висоти свого суспільного й матеріального становища. А ті, котрі теоретично й готові щось зробити (є й такі і їх чимало), то впрягшись в упряжку системи, торувати шлях по-своїй волі не можуть. Система – це множина взаємопов’язаних частин, якщо один чи декілька елементів гальмують роботу системи – їх замінюють. Тож для того, аби втриматися в рамках системи, потрібно справно на неї працювати. Якщо спитати в будь-якого колишнього або чинного патріота-депутата, патріота-чиновника в чому справа, відповідь буде прогнозованою: „Я з усіх сил намагаюся – не дають…” Оце те, про що йдеться.
Одиниці не здатні протидіяти системі. Одну систему може подолати лише інша система.

Така система вже була в українській історії. Це та сила, котра спромоглася своїми рішучими діями зупинити Голодомор 32-33 років ХХ ст. в Україні. Яка найбільшою мірою спричинилася до повалення злочинної імперії СРСР. Це система українського організованого національного визвольного руху з українською національною ідеєю на своєму прапорі, очолювана єдиним авторитетним Проводом.

На превеликий жаль, у часі розпаду СРСР ця система виявилася виснаженою через значні людські втрати в багатолітній нерівній боротьбі з потужними нацистською та більшовицькою системами. А ті кадри провідного активу, котрі заступили місце попередників, виховані в умовах західного демо-лібералізму, відірвані від української дійсності, при збереженні назви й зовнішніх атрибутів проявили повну нездатність до осмислення вимог часу й завдань нації на новому етапі боротьби, а тому не спромоглися очолити процес національного державотворення. Провід опинився в руках людей, вихованих радянською системою, ще більше віддалених від розуміння нагальних потреб української нації. Новий Провід закликав до боротьби за права людини в той час, коли ще не були забезпечені права нації, а лише звільнена територія її проживання. Коли нація в неволі, одна з її складових – людина - не може бути вільною автоматично.

Чому саме українська національна держава є панацеєю і єдиним виходом із ситуації, котра склалася в країні? Та тому, що українці є переважаючою спільнотою в цій державі, нас майже вісімдесят відсотків. Зі своїми тисячолітніми традиціями, зокрема й у площині державотворення, прагненнями, культурними й духовними цінностями, дещо відмінними від цінностей інших націй. Як може суспільство повноцінно існувати, коли в ньому не забезпечене основоположне право „бути самим собою” найбільшої його складової? Без врахування цього фактору будь-які зусилля побудувати щось якісне на цій землі були й будуть недостатніми. Досі бралися до уваги різні соціальні, вікові, класові, ґендерні, економічні фактори, з цілковитим ігноруванням українського національного чинника. Саме тому будь-які зусилля в сфері державного будівництва були марними.

“Без вирішення головного політичного питання – створення української національної держави (УССД) – жодна інша (соціальна, економічна, політична, освітня, культурна, релігійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися на користь народу” (В. Іванишин)


Головною причиною всіх бід України є бездержавність корінної нації, решта –лише наслідки цього досі невирішеного питання.

Творячи свого часу систему українського організованого націоналістичного руху, Євген Коновалець розумів, що силами однієї, навіть такої потужної організації як УВО, української справи не вирішити. Для цього необхідна участь усього українського народу. Саме тому до творення ОУН було залучено представників різних напрямків і відтинків розрізнених націоналістичних та національно зорієнтованих організацій. А їхні лідери ввійшли до керівного органу новопосталої понадпартійної сили. За кожною з тих організацій стояли люди. Кожна з них отримала в результаті напрямок для діяльності, але вже в єдиному руслі боротьби за Українську Соборну Самостійну Державу. Об’єднавшись у єдину силу, осмисливши єдину для всіх Мету, випрацювавши спільну стратегію і тактику дій, націоналісти змогли об’єднати навколо спільної ідеї національного визволення значну частину українського суспільства. На що кожна з тих партій чи організацій осібно не були здатні. Як результат – приклад величі українського духу в середині двадцятого століття й збереження гідності нації, як запорука її подальшого існування.

Аби не бути знову ошуканими, потрібно усвідомити, чого вимагати від тих, хто проголошує себе черговим „рятівником нації” без максимального залучення зусиль самої нації. Щоб не кричати: „Негідник!” вже post factum, коли в „Україні для людей” „людьми” виявляться лише „обрані”, „Нова країна” - побудованою десь біля берегів чи на островах Середземного моря, „Справедливість” буде по кишені лише тим, хто здатен викласти за неї потрібну суму. З трьох на емблемі „єдиної сили” залишиться лише один палець – середній… Згадайте часи цілковито безкритичного обожнювання Віктора Андрійовича і подальше розчарування в його особі, оточенні, політиці... Кожен, хто приходить зі словами: „Оберіть мене, а про решту можете не турбуватися, будете жити в шоколаді” або „Я і тільки Я здатен ощасливити народ” – ошуканець.

Лише всеохоплююча, масова, за участю всього українського народу національна революція, під керівництвом єдиного авторитетного Проводу з кращих представників народу, метою якої буде здобуття Української Соборної Самостійної Держави – держави української нації на українських етнічних територіях, яка забезпечить українській нації усю повноту державницького життя, кожному українцеві відчуття єдиного повноправного господаря Своєї долі, на Своїй рідній землі, а всім громадянам України інших національностей, не зараженим бацилою українофобії, добробут і процвітання – здатна змінити хід історії і привести українську націю до омріяної віками національної свободи!

неділя, 29 червня 2014 р.

Роман Жахів і його гримуар "Аркан"

Інга КЕЙВАН

Роман Жахів — організатор та учасник літературно-мистецьких акцій, покликаних сприяти розвитку та популяризації сучасної української літератури. Письменник увійшов в український літературний процес ще на початку 90-х, читачам більше знаний як поет, автор художньо-публіцистичних і публіцистичних творів. Його твори опубліковані в журналах, альманахах, інтернет-виданнях, блогосфері. Нарешті Роман Жахів пропонує любителям літератури власну книгу, якою представляє себе як своєрідного прозаїка.

Жахів Роман. Аркан: ґримуар / Роман Жахів. — К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2014. — 152 с. ISBN 978-617-564-022-7

Історія створення повісті "Аркан" тягнеться ще від початку 90-х років. Саме тоді виникла ідея, але, за словами самого автора, "бар'єр перед листком чистого паперу" не давав їй почати втілюватися у матерію тексту. Та згодом Роман Жахів навчився його долати і в 2006 почав працювати над текстом. Роботу закінчив 2008. Потім були численні спроби видати повість, що завершувалися нічим. Хоча важливість цього твору, не в останню чергу, полягає в застереженні українцям: дуже легко, втративши пильність і притомність, загубити те, що є справді цінним. Зрештою, все відбувається вчасно. І саме тепер, коли у результаті потрясіння, яке пережила і продовжує переживати Україна, "Аркан" має знайти своїх читачів. Адже повість змушує замислитися над історично-ментальною спричиненістю актуальної суспільно-політичної ситуації.

Події повісті сягають скіфських часів (автор наполягає на самоназві скіфів — сколоти). Головний персонаж Лан-сколот. Саме навколо його пригод, мандрів і будується основна сюжетна лінія твору. Усі події об'єднані образом одного артефакту — золотого келиха, який, за народотворчим міфом, разом із золотими плугом, ярмом і сокирою впав з неба на зорі виникнення сколотів. Втрата цієї святині призвела до часів смути. "Розбрат і чвари насіли тоді на землі сколотів, роди йшли війною на роди, горіли міста і селища, хвилі їдкого диму й попелу від згарищ висіли густими хмарами над світом, наче його із квітучого Раю скинуто раптом до пекла за вельми значну провину. Провина була справді неабияка — втрата Божого дарунку". Вражають надто чіткі паралелі з тим, що відбувається в Україні вже більше, ніж півроку. Та постійні візії в літературі є лише прикрим свідченням того, що історія замкнулася у порочному колі, констатацією неусвідомлених і невиправлених помилок. І чим довше ходити цим колом, тим на глибшу яму перетворюється шлях, тим важче вибратися, стає більше темряви і менше світла. Тому моторошна картина, якою розпочинається повість, дуже логічна з погляду розвитку історичних подій. Це показ того, що відбувалося після розгрому Батурина. І ніби маємо асоційовану прив'язку до певної події, визначеного часу і місця, та не полишає відчуття своєрідної рухливої застиглості цієї картини. "На горі догорав Батурин. Дзвони на церквах завмерли. Удушилися. Німота панувала над усим християнським світом. Внизу, Сейм-рікою пливли закривавлені, обдерті до спіднього трупи чоловіків і жінок, юнаків і дівчат, старих і підстаркуватих, чубатих козаків, стрижених "під макітру" городян, і зарослих бородатих селюків вперемішку (смерть не завважує ні станів, ні статі, ні віку). Подекуди на мілинах чи закрутах ріки вони утворювали гаті. І, на тих місцях, гучно пересварюючись, тільки їх і було чутно, справляли свою криваву учту чорнопері посланці самого диявола — ворони. Ласуючи досхочу людськими очима і їхніми не сподобленими сповіди душами, по-пекельному бенкетували на всю широчінь своїх огидних пельок". Здається, Сейм тече не так, як то має відбуватися за законами природи, а колом — разом з усіма трупами, а посередині курган із убієнних немовлят, на який наштовхнувся старий сліпець і вдруге посивів від жаху.

Щодо жанрових особливостей "Аркану", то його можна було б означити як пригодницьку повість, як квест. Сам автор називає свій твір ґримуаром. Усе це слушно, оскільки є мандрівка, наповнена різними пригодами, персонажами, є мета, на шляху до якої безліч небезпек, перешкод. Опису подій властивий динамізм. Це все те, що робить повість читабельною. Та вже авторське визначення жанру твору підводить читача до іншого рівня "Аркану", до прихованого змісту, який містить у собі важливе смислове навантаження. Безперечно, повість потребує детальної контекстуальної рецепції, яка передбачає відповідну підготовку, оскільки творові властива інтертекстуальність, алюзійність. Роман Жахів, працюючи над текстом, залучав фольклорні матеріали, історичні джерела, релігійно-філософські системи, міфологічні уявлення, навіть знання із народної медицини.

Особливу увагу автор приділив мові твору. Він намагався досягти питомо українського звучання. Саме цим пояснюється цілковита відсутність у тексті не властивої питомим словам букви "ф".

Художньо довершені мова і стиль "Аркану", образна насиченість, яскраві персонажі, цікавий і динамічний сюжет, інтрига, можливість різнорівневого прочитання свідчать про те, що українську літературу можна привітати ще з одним хорошим, самобутнім автором. Очевидно, що повість здобуде досить широку читацьку аудиторію, адже її автор піднімає і намагається збагнути особливо сьогодні і особливо очевидну для всіх проблему рокованості України. На питання, якою Роман Жахів бачить свою читацьку аудиторію, він відповідає — небайдужою.

"А цілком свій скарб книга відкриє лише тим, кому сама захоче, адже відомо, що завершені тексти живуть власним, незалежним від волі своїх творців, життям", — Роман Жахів.

понеділок, 2 червня 2014 р.


Ти мовчки, панночко,

робиш його щасливим.

Тієї й мови що

під ребрами “хочу!”

б'ється серце холодне кволо

і крізь запітніле віко

тріпоче тіло ночі хтиве,

і чеканню втрачено лік.

І втік би, може, сердега,

та годі

хоч глянути

за крéйдяне коло.

Продовжуй робити

його щасливим...

Тільки не розтуляй повік!