Habent sua fata libelli
Щасливий той, кому довелося ще застати романтичні часи старосвітського листування. Для кожного письменника, то була справжня майстерня, де відточувалося перо майбутнього класика. А епістолярна спадщина великих – окрема складова літератури, кращі зразки якої, не менш цікаві, ніж художні твори. Та потроху це все відходить у минуле. Скажімо, кого тепер зацікавлять “Листи до сина” Ф. Честерфілда? На запитання: “Як ти ставишся до Честерфілда?” Можеш почути хіба: “Дякую, не курю”.
Лілея не курить. А Жахів смалить жахливо.
На початках людства писати листи, а надто їх відправляти, було дуже небезпечною справою. “Писали” на камені. Адресант міг забити собі пальця видовбуючи послання, пошкодити око кам’яною скалкою, що вискакувала з-під зубила, вивихнути руку – надсилаючи листа. Адресат – боляче дістати по макітрі, отримуючи його і заюшити увесь текст. Текстові було байдуже, він був карбованим. Так відбувалося доти, поки людство не перейшло на більш безпечні форми листування за допомогою лубу, папірусу, пергаменту та паперу. Хоча анахроністичні засоби письма збереглися й донині. Про це свідчать написи на будинках наших міст: “Ліля, я тебе кохаю!” і таке інше. Був час, коли фізичних мук через листування, зазнавали гуси; люди – тільки моральних. Гусям – наука. Навіщо було рятувати урбаністичну цивілізацію від варварів? Варвари писати не вміли. Варвари гусей їли, але не знущалися над ними, не виривали пера з живого тіла нещасної птиці.
Нині, ніколи не старіючий дженджик епістолярний жанр, зрадив своїм незмінним протягом віків адвокатам паперовому аркушу, чорнилу, гусячому перу та його замінникам. Тепер у нього інші довірителі: e-mail, sms та взагалі невербальні mms. Правда, йому довелося суттєво змінювати композицію, а то й зовсім відмовлятися від неї. Але на які тільки жертви не підеш, намагаючись бути “сучасним”, більше того потрібним. Нові засоби зв’язку до того ж дають змогу протягом короткого проміжку часу, мати кільканадцять реципієнтів одночасно (розсилка).
Що не кажіть, а в місті жити зручніше ніж у селі. Так повелося, що між містами завжди кращий зв’язок (колись поштовий, тепер стільниковий та inetівський).
Він: Привіт. У тебе все гаразд? Давно не давалася чути.
Вона: Та ніби гаразд… Лежу, читаю роман жахів Стівена Кінґа і боюсь:)
Він: Дивись не впісяйся зі страху.
Вона: Я люблю жахи! Вони наповнюють тіло енергією і не дають спати вночі.
Уявляю собі цю картину: двоє у ліжку, – лілея і роман жахів. Вона від нього в захваті, а він пристрасно віддається їй, – рядок за рядочком, сторінка за сторінкою, речення за реченням…
Вона зачитується ним до втрати реальності… Тоді літери починають зливатися в одну суцільну темну масу. І настає темрява.
Вона: А у нас вимкнули світло!
О, а я що казав? Ну от і дочекалися містики…
Трохи про неї: очі світло-зелені; коротко стрижене волосся не має постійного забарвлення. Оце дещиця Лілеї – невисокої на зріст панночки двадцяти і одного року із широкими стегнами.
Трохи про нього: він Роман Жахів. І цього, на нашу думку, достатньо для характеристики його зовнішності. Більшості він запам’ятовується саме таким.
Шлях від Михайлівської до Андріївської церкви, униз бруківкою Андріївського узвозу і з поворотом догори повз розмаїття кав’ярень, містичних двориків (дворики – вагома частина її життя) і мистецьких салонів на залиту світлом площу Софії Київської. Улюблений вечірній променад Романа Жахова вулицями і майданами улюбленого міста. Схожою траєкторією блукає чоловічий погляд узвозами, площами і головне храмами жіночого тіла при зустрічі. Ковзає від хрестика вниз до чепурних маківок вкритих сусальною позолотою, потім нижче до брам за якими криється сакральна їх таємниця і ніколи не доходить до фундаменту. А зупиняється, щоб детальніше роздивитися якусь химерну ліпнину на фасаді і крокує далі. Їй не бракує ліпнини. Чого вартує одна тільки усмішка. А ще у неї є “родимка на лівому стегні” – це, якщо хто знайомий із творчістю Романа Жахіва ("Мармуровий верлібр" http://litprostir.cv.ua/prostir-hudozhnih-tekstiv/roman-zhahiv.htm).
Стівен Кінґ. На Андріївському узвозі мешкав інший king письменницького цеху – Булгаков. Майстер і Маргарита. Роман Жахів і Лілея. Містика. Вона полюбляє усе містичне. Втім, не любить інших міст окрім Львова. Хоча у Львові й не було Булгакова там був Захер Мазох. У цьому щось є. Це потаємне, притаманне її позасвідомим глибинам. Символи, вони на кожному кроці, вони переслідують. Вона боїться: “… я боюсь!”, – каже вона. Здається, страх збуджує її. У Києві є Лиса гора, куди раз на рік злітаються відьми. Булгаковська Маргарита теж літала на шабаш. Чи була там Лілея? Не знаю. А от до Львова раз на рік з’їжджаються книговидавці і письменники на свій форум. Вона полюбляє бувати на форумі. Відстань між цими двома подіями – календарний місяць. Достатньо часу, для того, щоб усі встигли (і туди, і сюди). Вона любить читати. Вона любить письменників і поетів.
Роман Жахів – письменник і поет.
З письменниками треба обережніше у спілкуванні. Вони завжди користуються людською довірливістю, а потім описують все у своїх творах. Так ваше найпотаємніше може стати предметом загального обговорення.
Лілея теж хоче стати письменницею. Це може призвести до самозакоханості. Хоча ні, вона все ж таки любить письменників, а не письменниць.
Вона: Читала, Жахів, твою прозу. Файно, але немає сексу. Треба тобі щось своє дати почитати, у мене його досить.
Він: Сексом потрібно займатися, а не писати про нього.
Вона: Слушно. Та іноді ні з ким, тому і пишу…
Київ – місто Кия. Кий, найулюбленіший її символ. Лев навіює жах, та вона чомусь надає йому перевагу. Кий – символ самотньої величі, влади і вічності (інколи спокою). Але вона знічується перед ним. Мабуть, це наслідок комплексів. Усі коротуни закомплексовані. Так само, як горбані, товстуни і жінки з маленькими персами.
У Лілеї перса великі. Втім, вона їх завжди ховає за стаником. Станик – так називають бюстгальтер у Львові. Вона воліє приховувати і решту свого стану. Ніколи не побачиш її у спідниці. Тільки джинси, навіть у спеку. Так місто одягнене в камінь приховує від стороннього ока усі свої справжні принади. Одягається, як і сучасні наші міста, по-европейському, залишаючись проте всередині цілком традиційною, або, як пишуть у романах – старосвітською. Це добре. Це збалансовує. Це оберігає від крайнощів. Крайнощі – це або непробивна “залізна заслона”, або неконтрольована розпуста. І одне і інше закінчується деградацією. Від цього вона далебі застрахована. Містá – ні.
Ще трохи про них: У Чернівцях, колись була вулиця Лілейна. Гарна назва для вулиці. Про неї згадує, зокрема, Ірина Вільде (народилася на Буковині, студіювала і жила у Львові) у своїй повісті “Б’є восьма”. Лілея теж студіює у місті Лева – біологію.
Оскільки він не кохає “її” Львова, а вона “його” Києва, то зустрічаються принагідно. На нейтральній території. У Чернівцях. Вона окрім нього має й інших. У місті багато вулиць. Коли уподобаєш місто, захоплюєшся не однією будівлею, а цілою сукупністю його архітектурних ансамблів. Підходиш до одного будинку, любуєшся, потім обертаєшся спиною до нього і наступна гарна будівля приковує твою увагу до себе не менше, ніж попередня. І так далі і далі. Ви не помічали, як туристи пересуваються містом? Невпорядкованими зиґзаґами – хаотично. Так і Лілея увесь час подорожує від будинку до будинку від чоловіка до чоловіка. Звичайно, бувають місця, які заворожують, біля них так приємно постояти трохи, пригадати щось миле, пов’язане саме з ними… А читаючи книжки, хіба віддаємося ми лише одній-єдиній сторінці? Ні! Перегортаємо, перегортаємо й перегортаємо, поки не дійдемо до кульмінації. А далі – інший роман. Любовний, авантюрний (або крутійський), рицарський, пасторальний та преціозний, готичний, просвітницький, романтичний, реалістичний, натуралістичний, модерністський і постмодерністський, антироман, а ще родинний, пригодницький, науково-фантастичний, соціально-побутовий, історичний, філософський, утопічний, біо- і автобіографічний, детективний, “виробничий” тощо. Он скільки їх. І то – це тільки типові і тематичні різновиди. А серед них цікавих індивідів не перелічити. До тієї класифікації, як на мене, потрібно додати ще короткотривалі види: курортний і транспортний романи.
Лілея жертва романів. “В Англії жанр, який називаємо романом, має визначення novel.” Novel – новина. Їй хочеться все нових і нових вражень.
Кажуть, Лілея дуже начитана.
Вона: Привіт! Що поробляєш? Я читаю Муракамі і думаю про тебе.
Вона: За вікном дощ і зимно. Хочеться тепла. Я п’ю гарячий чай і читаю Андруховича
Вона: Салют! Щойно вилізла із душа. Читаю Ґраса.
Тих, хто прочитав у своєму житті один-два романи і по всьому – називають невігласами. А тих, які не можуть зупинитися і читають, читають, читають – начитаними. Але ж саме вони – неначитані. Ніяк не можуть начитатися. Парадокс.
“Надмір породжує пересит, пересит – нудьгу, нудьга ж – душевну тугу…” – це Сковорода сказав.
Вона: Мені так нудно і самотньо на душі…
Насправді вона Ліля. Але наполягає, щоб її величали Лілеєю: “… твоя Лілея. Цьом.”
Лілея то й лілея. Чом би й ні? Лілея – королева серед квітів. А “Квіти приносять щастя”. Саме цими словами, за легендою, Гай Юлій Цезар мотивував свою згоду назвати новозасноване місто Флоренцією (лат. Floris – квіти). Флоренція теж гарне місто, незгірше від Львова та Києва.
Якось вона зізналася, що хотіла було зробити собі татуювання: квітку лілеї на рамені, але відмовилась від тієї ідеї, згадавши про тавро, яким припікали розпусних жінок у Франції (як мало ми знали би про Францію, якби не романи Дюма).
Три стилізовані лілеї – емблема французьких королів. Розпусниць таврували, як державних злочинців – державним знаком. Один із французьких королів сказав: “Держава це я”, а отже… Проте багато міст Європи користувалося правом самоврядування (Магдебурзьке право) і не дуже вже залежали від волі королів. Київ зі Львовом теж належали свого часу до привілейованих (а Чернівці колись називали маленьким Парижем).
Київ має безпосередній стосунок до однієї з французьких королівських династій. Київська княжна Ганна, донька Ярослава Мудрого, була французькою королевою. Євангеліє привезене нею з Києва, донині є однією з французьких святинь на якій присягали усі їхні монархи.
Довідка: “Лілея – це квіткова ґрунтова рослина. Родина лілейні, рід Лілеї. Має доволі велику, округло-конічну цибулину …”!? Завдяки великим квітам, вишуканій формі і сильному приємному ароматові (о, аромат Лілеї! Але не будемо залізати до царини Патріка Зюскінда) лілеї користуються заслуженою повагою усіх квітникарів (флористів), і простих поціновувачів. А є ще й водяна лілея. У неї також білосніжні великі, дуже гарні квітки. У стародавній Греції ходила легенда про те, що у цю квітку перетворилася прекрасна німфа. Тому ботаніки називають водяну лілею німфеєю. Ні, німфетка і німфоманка – це зовсім інше. Проте, якийсь зв’язок все ж є. Бо усі квіти, користуються увагою бджіл. А бджола – давній символ кохання і продовження роду. Це у пролетарські часи вона стала уособленням працьовитості, а наші предки мали більш ліричний світогляд. У містах бджіл, здається, немає (можливо і є, але вони непомітні), у містах панують оси. Оси лише зовнішньо схожі на бджіл, як флірт поверхово схожий на закоханість. Міста заполонені роями легких стосунків. Вони оточують вас повсюдно і невідступно: за столиками виставленими перед кав’ярнею, чи по-львівському кнайпою, на велелюдних майданах і ще багато де, навіть у громадському транспорті.
Він: Ти не думала про одруження?
Вона: Одружуватись? Ні! мені і так добре. Люблю бути незалежною. Цьом.
Квіти не довговічні. Лілеї не виняток. “Під час цвітіння їх необхідно щедро поливати і дбати про достатність свіжого повітря. Після періоду цвітіння лілею можна тримати в кімнаті, помірно поливати, або виставити на відкриту місцину”.
Квіти в’януть. Особливо швидко, коли їх зірвеш. Запах залишається лише у спогадах. Буває, що квітку кладуть на згадку між сторінками роману, їй там нічим дихати і вона помирає. Це вже не квітка – це гербарій – теж своєрідний лист із минулого (сема).
Романи. Романи цікаві у процесі читання. Потім їх засовують на полицю поміж іншими, якщо книга власна (іноді їх дають почитати подругам, ті інколи їх повертають, а здебільшого забувають; або віддаровують). Якщо книга з громадської бібліотеки, її туди ж і відносять. Але романам краще ніж квітам – з них принаймні виписують цитати і потім хизуються своєю “начитаністю”.
Вона: Усе це сумно.
Отак вони і живуть Лілея і Роман Жахів. Вона у Львові, він у Києві.
А я собі у Чернівцях.
Вона: Добре тобі.
Я: Добре мені.
P. S.
А що ж тоді зостається, коли квіти зів’яли, а романи прочитані? Нічого. Ні текстів, ні запаху, ні будь-якої відповідальності. Для цього існує функція: Видалити (Delete). Вас ще й перепитає розумна техніка: “Ви справді бажаєте позбутися непотребу?” Натискаєте “Так” і опісля тільки чистий дисплей, як антична tabula rasa, на якій можна і треба почати усе ab ovo.
The кінець!
