Перший трамвай наше місто побачило у 1897 році. Одна з місцевих газет написала з цього приводу наступне: "Вчера відбулася пробна їзда трамваю. В ринку від нього сполошилися коні капітана Гана і наїхали на бронзівника Абрагама Грінберга і его хлопця Нухима Гроса. Один від того має підбите око, другий скалічену руку. Взагалі люди мало пильнуються трамвая. Вчера якась пані мимо сигналів дзвінком підлізла під трамвай так, що не прийшло до нещастя. Машиніст затримав віз на місци, хоч їхав з гори. Але не завсігди можна спускатися на силу гальми і на притомність машиніста тому не завадило би людям більше осторожности".
Загалом, трамвай, після певних початкових пересторог, надалі сприймався мешканцями не як засіб пересування, а, рачій, як цікава забавка.
Забавки бувають різними. А люди, як відомо, вельми полюбляють гратися. Одне з одним, із долею, із законом (людським і Божим), просто клеїти дурня (теж своєрідна гра)… Про цю властивість — більше у відомій праці Йогана Гейзінґи.
У зв'язку з цим, пригадую один випадок, котрий мене колись дуже вразив. Це сталося на зламі історичних епох, коли в нашому місті місце одних панів зайняли інші. У подібні часи, як правило, відбувається таке явище як десакралізація колишніх цінностей. Усе попереднє оголошується неправильним, а нове — єдино правдивим.
Більшість суспільства, зазвичай, швидко переймає встановлені правила гри. Оскільки, наділене природою стійким інстинктом самозбереження, здатне пристосовуватись до будь-яких обставин — з одного боку, а «нові закони», які нібито, надають індульгенцію на гру з «минулим» — з іншого. І тоді, те, що ще зовсім недавно вважалося би неприйнятним, стає буденним.
Двоє приятелів, переситившись традиційними видами ігор, вигадали собі нову: хто переплюне іншого в зухвальстві. І пішло, як мовиться, поїхало: паплюження надгробків на міських кладовищах, справляння природних потреб у громадських місцях, і т.д., і т.п., і… Раж захоплював молодиків дедалі більше і більше. А тривала безкарність, плодила нові й нові безумства.
Якогось ранку, один із приятелів їхав у трамваї. Повз вікна пропливали ще напівсонні міські краєвиди. Проїхали повз церву Св. Параскеви, минули міську заставу, за якою трамвай гальмував і стишував хід, бо дорога раптово ковзала вниз. Наше місто, щоб ви знали, побудоване на семи пагорбах, як і місто численних історичних пам'яток та осідку наступника апостола Петра — величний Рим.
Парубок був, очевидно, більш ніж задоволений собою. Принаймні, в очах його сяяла втіха. Йому вдалося обійти свого суперника, — був більш ніж упевнений в цьому. У хлопця на колінах лежав паперовий згорток округлої форми. З цього пакунка, він того не помічав, мабуть, засліплений усвідомленням своєї перемоги, на долівку скапувала кров.
Аж раптом, щось пішло не так. Трамвай зіскочив з рейок, і по крутому схилу полетів з прискоренням, скрегочучи металом, вниз. А зупинився, вщент понівечений, аж біля вокзалу залізниці. Щастя, що в цю ранішню годину, пасажирів не було, окрім одного. Його і витягли скривавленим й поламаним з металобрухту. Вагонопровідник устиг раніше вискочити, на ходу.
Тим часом, місто, швидше за політ трамваю, облітала звістка, що хтось, вночі, обезголовив мармурову статую Марії, що на площі Ринок.
Немає коментарів:
Дописати коментар