А най би тебе Ґурський взяв!

Перші згадки про посаду ката зустрічаються в документах ще тринадцятого століття. Проте, власне фах ката як такий, котрий закріпив за собою монополію на виконання вироків, з’являється лише в шістнадцятому віці.

До епохи великих гуманістів і ери просвітництва вердикт могли виконувати будь-які інші непідготовлені для цього особи. У ранньому середньовіччі суд вершив феодал або його представник, спираючись на місцеві традиції. Спочатку здійснення покарання повинні були впроваджувати самі судді, їх помічники, постраждалі або випадково найняті люди… Щоправда, в ті «негуманні темні часи» в системі судочинства практикувалися й інші види досягнення справедливості. Деякі спірні питання вирішувалися за допомогою ордалій або, як його називали, «Божого суду». Влаштовувалися, скажімо, показові поєдинки, за принципом «хто переміг, той і правий». Битися повинні були або самі обвинувач і підозрюваний, або їх представники (родичі, слуги чи найманці). Іншою формою ордалій були фізичні випробування, наприклад, звинуваченого зобов’язували взяти в руку шматок розпеченого металу або опустити руку в окріп. Далі за кількістю і характером опіків суддя визначав волю Бога»… Гуманісти ж, з великої любові до людства, на місце Бога всадовили людину, і відтоді вона отримала виключне право карати або милувати. Право присуду закріпили за суддями. Виконавчу ж ланку віддали до рук катів. Відтоді вони й з’являються на сцені історії, як представники окремого цеху майстрів своєї справи.

Ці відомості мені люб’язно надав добродій Хавич – завзятий краєзнавець, власник книгарні та літературної кав’ярні при ній. За те йому велике моє шанування й подяка. Де б то я сам просиджував свої дні і роки по архівах та книгозбірнях. А надто після прочитання «Похвали глупоті» метра Еразма з Ротердаму. Я художник, моє діло змальовувати світ, а виготовляти, образно кажучи, інґридієнти для фарб – то вже справа представників інших, хоча й не менш поважних, занять.

Але надалі я розповідатиму лише про те, чому сам був безпосереднім свідком.

Так зване Лобне місце, де страчували засуджених містян і гастролерів, у нашому місті здавна знаходилося на пагорбі, котрий нині увінчує велична будівля головного корпусу університету, збудована за проектом відомого архітектора Йосипа Главки як резидентура крайових православних митрополитів. Кумедно, але коли мені довелося очікувати на складання вступних іспитів до цього навчального закладу, то почувався я на тому легендарному майданчику, ніби й справді дожидав свого сходження на ешафот. Чоло моє рясно зволожувалось, коліна тремтіли, а в надрах живота творилося щось незрозуміле, наче шлунок чи якийсь інший орган бурмотів безперестанку щось на кшталт: «а воно мені треба було?» Хоча, де мені достеменно відати, як насправді ведеться приреченим «…відчути шиєю, що важить власна дупа», – за висловом поета Війона.

Я був особисто знайомий із представниками трьох поколінь цих майстрів мотузки і сокири. Вони завжди були на особливому становищі в суспільстві. У пивниці чи винарні, повсякчас сиділи за окремим столиком, і яким би переповненим не був заклад, ніхто не насмілювався підсісти на вільне місце біля них. Це пояснюється звичайною забобонністю – аби не опинитися невдовзі поруч із катом, уже за інших, не таких веселих, обставин. Донедавна, коли вже й згадка про цю родину канула в Лету, у місті ще побутувала страшна лайка-прокляття: «А най би тебе Ґурський взяв!». Хоча й розгубилося путівцями історії, розуміння її первісного значення. Як і багато чого іншого з давнішого ба й недавнього минулого. Шкода. Зазвичай втрата історичної пам’яті, заважає правдиво оцінювати дійсність і передбачати будучину. «Немає ж нічого нового під сонцем. Трапляється таке, про що кажуть: – Дивись – ось нове! А воно вже було в тих віках, що нам передували.»

Люди, скажу я вам, вони були дуже колоритні. Не помітити їх на вулиці було неможливо. До того ж натовп при їх появі розступався, сахаючись і залишаючи панів катів, таким чином, завжди на видноті.

Старший, зі знаних мною, зовнішньо намагався походити на найяснішого цісаря Франца Йосипа – розкішні вуса, кошлаті бакени, владний погляд. У вільний від служби час він одягав чорного фрака, а голову неодмінно прикрашав циліндром. Його син, більше був схожим на російського царя Олександра І. Після приїзду останнього до міста на зустріч із нашим монархом. Звісно ж бо, закордонна цяця не могла не викликати, хоч і короткочасної, але справжньої хвилі наслідувань. Ґурський протримався найдовше. До речі, за тих відвідин, царя мало не покусали місцеві собаки. Навіть пси в нашому місті були надзвичайно патріотичними. А серед людей, бачте, вже тоді зародилися паростки ренегатства. Він мав середньої довжини бороду і вуса. Носив одяг, стилізований під військовий і кавалерійські чоботи.

Потім я надовго покинув місто. Подався, як то кажуть, глянути світу. Спочатку я відбув до Єрусалиму, де піднявся на Ґолґоту, торкнувся й дерева на якому ще залишились сліди від мотузяної спокути Іуди з Каріоту; потім побував у Празі, де глядів із Карлового мосту на спокійні води Влтави, що якось прийняли до себе тіло Святого Яна Непомуцького; на Кампо деї Фйорі в Римі, з якої Бруно вогняними сходами дістався неба, аби згори поглянути як то навколо сонця крутяться планети, в Колізеї, подивився на численні інші пам’ятки Вічного міста; в Парижі – на знаменитій Ґревській площі, відвідав також Бастилію, площу Революції, на котрій, мою землячку Марію Антуанетту, назавжди було позбавлено можливості одягати корону (цікавий факт – коли вона ішла до гільйотини, то ненавмисно наступила катові на черевика, і сердечно його за це перепросила); у Лондоні відвідав місце страти Карла І і те, з якого Олівера Кромвеля відправили на зустріч з ним обезголовленим монархом; у Штатах, мав нагоду бачитися із суддею Лінчем, а також познайомитись з містеріями Клану в білих каптурах. А коли я врешті повернувся домів, то ще встиг застати останнього зі знаменитого роду. Цей, не відаю на кого хотів бути схожим. Через тривалу відсутність, я погано орієнтувався в тодішніх настроях і вподобаннях Але мав він середньої довжини вуса і коротко підстрижену борідку клином. А свою голомозість прикривав кашкетом-восьмиклинкою, такі якраз ввійшли тоді в моду серед робітників. Одягався теж по-простому безпретензійно.

Посада ката, як я вже казав, у табелі про ранги, завжди значилася в розділі – службовці. Проте молодший Ґурський чомусь вирішив для себе, що раз його предки, на відміну від інших посадовців (конторських щурів, посильних, та решти дармоїдів), працювали все ж руками, то він неодмінно має бути пролетарського походження. Відтак замельдувався до місцевого відділення КПЗУ (комуністичної партії західної України). Конспіративний осідок якої знаходився тоді на Малій жидівській вулиці. І став їх старанним активістом.

Коли ж до нашого міста вперше завітали «визволителі» з-за Дністра, то він, зі своїми товаришами по партії, вийшов на Хотинський гостинець урочисто зустрічати дорогих прибульців. Із короваєм, піснями і червоною, як символ його сімейного фаху, фаною – вітати «надію людства на справедливе майбутнє світу».

У всі часи, найдієвішою тактикою здобуття фортець, було намагання відшукати серед оборонців й заохотити так чи інак якогось відступника. Завжди легше прийняти ключі від міста із рук зрадника, ніж брати його приступом. І «гості» радо прийняли символічні ключі від міста з рук місцевих комуністів.

Потім він допомагав гепеушникам складати списки нелояльних до нової влади елементів: загалом неблагонадійних, класових ворогів, потенційних шкідників, генетичного сміття, за визначенням щирого марксиста й великого друга совітів Бернарда Шоу, котре тут виказувало себе носінням національних строїв, зокрема вишиванок… У тих забирали майно, бо навіщо воно мертвим чи тим, хто не сьогодні-завтра переселяється в краї з «молочними ріками й медовими берегами» із символічною назвою Мордовія*. І сам, за покликом крові, брав участь у масових відтинаннях душі від тіла. А по якімсь часі, безмежно вдячне за таку співпрацю, командування гарнізону Робітничо-Селянської Червоної Армії, наказало щедро винагородити пана, чи то пак тепер товариша Ґурського. Так він став повним кавалером трьох свинцевих орденів. Котрі й отримав почесно прямісінько в груди.

За іронією долі, червоноармійці «вчепили» йому ці відзнаки саме на його родинному, так би мовити, робочому місці.

Так закінчив своє життя Вальдемар, єдиний із численної династії Ґурських, котрий помер неприродною смертю.

Нові господарі краю, вже не потребували катів, як окремої касти.

* Mord – (нім. Вбивство)