До річниці Голодомору 1932-33 р.р. в Україні

Уривок із мого ґримуара "Аркан"

А ще перед тим пронісся повз нього полум’яний вихор і проволочив за собою на шнурівці закривавлений зойк. А потім тисячі таких же болючих зойків злилися в один і Лан ще більше вжахнувся. Вже за мить тисячі вогняних вихрів гасали навколо з диким завиванням і свистом. Там де вони прокочувалися залишалися опісля тільки обвуглені людські кістяки. Усе затягнуло димом, довелось припасти долі, щоб не вчадіти. Раптом зойкнуло з такою силою, що йому заклало вуха. Після цього сталася цілковита тиша. Лан підняв голову і з цікавості роздивився кругом себе. На горі догорало якесь місто. Усе навколо німувало. Світ німував. Внизу, рікою пливли закривавлені, цілком голі, трупи чоловіків і жінок, юнаків і дівчат, старих і підстаркуватих, чубатих воїнів, стрижених “під макітру” городян, і зарослих бородатих селюків вперемішку. Подекуди вони утворювали гаті і, на тих місцях, пересварюючись гучно (Лан не чув їхнього каркання, лише бачив, що ті відкривають дзьоби), справляли свою криваву учту ворони, ласуючи до схочу людськими очима і душами. А трохи поодаль: ціла купа (кілька сотень) мертвих немовлят від двох років і менше. Усі із розтрощеними голівками. Одне із немовлят було ще живим. То був хлопчик. Лан нахилився над ним і помітив на шиї малого срібний оберіг у вигляді меча. Точнісінько такий, як бачив на хлопцеві зі свого сну. Лан хотів взяти його до рук, роздивитися ближче, але видиво, як і попередні, зникло. Розвіялося. Натомість з’явилося інше: теж діти, теж замордовані, але на років десять-п'ятнадцять доросліші – приблизно, Ланові однолітки. Хіба неживі можуть рости ще й дорослішати? – подумав Лан. Він бачив, як у мерців миттєво видовжуються нігті й волосся, та щоб таке…

Але те, що він побачив пізніше, довело йому можливість втілення у цьому просторі ще більш незбагненного, ніж те, що було досі. Тим часом, до цих пір тільки бліді, майже прозорі видива, почали наливатися барвами. Якоїсь миті, наче хтось невидимий повиймав чопи з прихованих велетенських діжок і простір почало затоплювати червоною рідиною. І ось що було незбагненним – рідина заповнювала не діл, а стелю простору, наче звисала згори утримувана якоюсь таємною силою у такому неприродному положенні. Низенькі приземлені люди під цим морем ходили вільно, але, видно було, що вони страх як налякані. Острах перед ймовірністю того, що воно відліпиться від стелі і заллє їх або захопить загребущою хвилею, міг би запросто прочитати на воскових обличчях навіть неписьменний. А високі зростом – захлиналися у тій рідині. Дивно було за цим спостерігати. Адже варто було, здається, лише зігнутися чи впасти на коліна, і вони були б врятовані… та, чи то порода якась особлива, чи що, але були ті диваки якимись негнучкими, і тому, вже навіть мертві продовжували стояти із синіми розбухлими обличчями потопельників. Але й тих, що були невисокими, не обійшла печальна участь: з червоного моря з’являлися велетенські щупальці і безперестанку хапали коротунів, затягували до пучини, а та вивергала їх із себе вже неживими. Повсюдно валялися трупи. І було їх уже не декілька сотень, а сотні разів по сто, а то й у сто разів по сто більше. Потім червона рідина стала братися згустками і з тих ґудзів рясно посипалися лялечки, які тут-таки гучно хрускали, і з них вилітала вогненна сарана. Вона знавісніло пожирала все їстівне на своєму шляху. Не втамовувала якийсь одвічний нестримний голод, а саме люто знищувала спожиток, не переймаючись необхідністю його перетравлення. Слідом за сараною йшло страховинне чудовисько з незліченною кількістю рук, у кожній з яких тримало по удавці. Спіймавши на ту удавку чергову жертву, несамовито висмоктувало з неї людські соки. А вже ця потвора, видно, насичувалася своєю поживою. Чим більше жертв, тим більшою ставала вона сама, і ще більше рук з’являлося на її тілі, що стрімко вибивалося і вшир, і вздовж. Ті, що опинялися у зашморгу миттєво марніли. Потім відкинуті вони помирали довгою важкою смертю.

– Хліба! Хлібчика, – благально просили живі кістяки самими очима і простягали до неба гострі костомахи рук, і від розпуки гризли одне одного…

Сухарик у торбинці пропікав Лана до серця крізь шкіру торби, одяг, власну шкіру. Але як він міг зарадити цим людям, маючи декілька крихт біля себе?

– Я знаю де є хліб! – пролунав раптом чийсь голос, – усі гайда за мною.

– За ним, за ним… – загуло повсюдно, – веди нас!.. Хліба! Хліба! Хліба…

Шалений людський вир у загальному нестримному пориві підхопив Лана і поніс за собою. Він не міг ні опиратися, ні вирватися із цієї очманілої чорториї. Бурхлива ріка занесла його своїм потоком в якісь темні вузькі підземелля. Нестерпний сморід увірвався до Ланового нутра через ніздрі, задуха здавила горло. Під ногами відчувався хрускіт і чавкання помиїв та напівзогнилих недоїдків. Натовп жадібно кинувся набивати шлунки тією гидотою, плазуючи, розчавлюючи одне другого натиском тіл. Найпершими, звісно ж, гинули маленькі діти. Та натовп не зважав на їх благання. Несподівано входи до підвалів зі скреготом замкнулися, і кам’яна темрява холодними слизькими брилами стиснула юрбу і поховала в собі. А розпачливі волання, голосіння й бідкання, згустившись, утворили таку тисняву, що підземелля й саме, здавалося, застогнало від болю.

Вселюдне божевілля немов втілилося в окрему істоту, яка раптом несамовито зареготала: “Ги, ги, ги… Дармові харчі бувають тільки в пастці, дурні!” І від запізнілого усвідомлення цієї істини запала загальна мовчанка.