Russen für die Preußen/Russia for Prussia

На московії полюбляють називати Україну "проєктом Заходу". Але ж мовчать холопи прусскіє про те, що мешкають на території держави, яка сама є проєктом Софії-Авґусти-Фредеріки Ангальт-Цербст-Дорнбурзької (нім. Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg) — уродженки пруського міста Штетін (нім. Stettin). На що вказує навіть назва країни "russia", яка є усіченою похідною від найменування країни-метрополії Prussia, аби не виникало сумнівів та слугувало замаскованим нагадуванням — хто є справжнім господарем земель "от Лондона до Єнісєя", починаючи від середини 18 ст.

Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ (Катєріна ІІ), (нім. Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg) донька Христіана Авґуста Ангальт-Цербстського та принцеси Йоганни Елізабет з роду Гольштайн-Готторп одружилася із Карлом Петером Улріх фон Гольштайн-Ґотторпом, (нім. Karl Peter Ulrich von Holstein-Gottorp).

Їхній син (імператор Павєл І), вірний нащадок роду Гольштайн-Готторпів та Ангальт-Цербст-Дорнбурґів, одружився із принцесою Августою-Вільгельміною-Луїзою Гессен-Дармштадтською; після її смерті — з принцесою Софією-Марією-Доротеєю-Августою-Луїзою Вертембергською (нім. Sophia Marie Dorothea Augusta Luisa von Württemberg.

Діти від останнього шлюбу: імператори Алєксандр І (не залишив престолонаступників) та Ніколай І.

Ніколай одружився із Фредерікою Луїзою Шарлоттою Вільгельміною Прусською (нім. Friederike Luise Charlotte Wilhelmine von Preußen і від них народився наступний імператор Алєксандр ІІ.

Алєксандр одружився із принцесою Максиміліаною Вільгельміною Ауґустою Софією Марією Гессен-Дармштадтською (нім. Maximiliane Wilhelmine Auguste Sophie Marie von Hessen und bei Rhein) матір’ю імператора Алєксандра III.

Алєксандр ІІІ був одружений із Марією Софією Фредерікою Дагмар (Да́гмара), (дан. Marie Sophie Frederikke Dagmar), донькою короля Данії Крістіана IX.

Іхній син Ніколай ІІ, у свою чергу, взяв за дружину Алісу-Вікторію-Гелену-Луїзу-Беатрису (Alix Viktoria Helene Luise Beatrix), принцесу Гессенську, доньку Великого герцога Гессенського-Дармштадського Людвіга та дочки Королеви Вікторії, Аліси Великобританської.

Таким чином, усі імператори російські, починаючи від Катєріни ІІ, були німцями-прусаками.

Та й до них було не краще: родоначальником попередньої царської династії Романових був такий собі "Андрей Кобыла", який жив у XIV столітті та згідно із сімейною легендою походив також із Пруссії (Ольденбурзька династія).

На зображенні: Софія-Августа-Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурзька — кличка "Єкатєріна ІІ" зі своїм чоловіком Карлом-Петером-Ульріхом Шлезвіґ-Ґольштайн-Ґотторпським (нім. Karl Peter Ulrich von Schleswig-Holstein-Gottorf) — кличка "Пйотр ІІІ". Засновники "православної" царської династії Ґольштайн-Ґотторпів — кличка "Романови", нащадки яких, одружуючись з персонами німецького походження (лише у двох випадках зі шведською та англійською принцесами) сиділи на "русскому" престолі до 1917 року.

"Людяні" вбивці

...те, що гітлерівці використовували газ у концтаборах для знищення в’язнів, є беззаперечним злочином.
Але ніхто чомусь не називає лиходієм знану особу, драматурга і публіциста, лауреата Нобелівської премії з літератури Бернарда Шоу, який відкрито виступав за застосування «гуманного газу», як способу позбавлення від «паразитів» суспільства. Нацисти втілили його ідеї. Шоу не був нацистом. Він сповідував марксизм, який, як бачимо, своїми ідеями мало чим різниться від гітлеризму.

Але практику застосування газу для знищення в’язнів започаткували ідейні однодумці Шоу – марксисти, російські більшовики. «Очільник групи, що займалася розстрілами за рішеннями «трійки» управління НКВС Московської області, лейтенант держбезпеки Ісай Давидович Берг прославився тим, що у 1936 році запатентував «автомобіль-душогубку», у якій смерть закритих там в’язнів наступала внаслідок отруєння вихлопними газами. У кузов фургона, обшитого зсередини оцинкованим залізом, пророблявся отвір, через який за допомогою гумового шлангу надходили вихлопні гази, від отруєння якими за 20-30 хвилин засуджені у фургоні втрачали свідомість, а за 40-50 хвилин помирали. Відбувалося це при перевезенні приречених із однієї в’язниці в іншу. «Завантажили в Таганській чи Бутирській тюрмі живих – в Бутово вивантажили трупи…». На цю справу переобладнували фургони для перевезення хліба. Пересічні мешканці Москви навіть не здогадувалися, що повз них вулицями міста їздять такі машини-убивці. На будках фургонів навіть напис «Хліб» не замальовували.

Сам Берг пояснював, що: «без цього вдосконалення неможливо було виконати таку величезну кількість розстрілів». Оскільки доводилося знищувати дуже багато «ворогів народу» — до п’ятсот осіб за добу.

Гітлерівці лем перейняли успішний досвід.

Творець «концтаборів нового типу» Нафталій Аронович Френкель

Ідею гасла "Arbeit macht frei", що стало символом примусової праці ув'язнених, нацисти запозичили в більшовиків.

Нафталій Френкель — колишній одеський мільйонер, комерсант та кримінальний авторитет, у час панування більшовизму став значним діячем ГПУ-НКВС СРСР. Саме він був натхненником масової експлуатації невільничої праці в московській імперії зла. Таким чином він є причетним до мільйонів смертей репресованих злочинною системою. Але прізвище цього мерзотника марно шукати серед засуджених за злочини проти людства.

У 1924 році Нафталій потрапив на Соловки. Там, за допомогою хабара, колишній одеський комерсант очолив економічний відділ табору. З дозволу вищого керівництва, Френкель налагодив у таборі роботу майстерень з пошиття взуття, одягу, виробництва шахових дощок. Товари переправлялися в Москву і реалізовувались під дахом ОДПУ. Коли справа почала приносити прибуток, начальство стало прихильно ставитись до Френкеля. Праця репресованих виявилася новим економічним віянням. До цього табори використовувалися лише для ізоляції «ворогів народу», ніякої праці не передбачалося. У більшості випадків «зеків» просто доводили до смерті. Френкель зауважив нераціональне використання праці в'язнів і запропонував використовувати їх на лісорозробках, де щоденно помирало кілька десятків чоловік, яких ховали в ямах.

У 1927 році «він переконав табірне начальство, а пізніше й головного кремлівського упиря, з яким йому влаштували особисту зустріч, що система концтаборів може стати джерелом надходжень у казну значних грошових прибутків, і якщо раніше каральна система не знала, що робити із засудженими, то тепер їх катастрофічно бракувало. У Москву летіли прохання присилати нові партії репресованих». Москва почула.

«…товариш Френкель особисто приймав партії репресованих під звуки оркестру*. Усіх прибулих ставили на коліна в сніг і лічили по головах, а потім це поголів’я гнали в ліс робити просіки для майбутньої залізниці».

Такими були початкові кроки ненажерливого й безжального монстра, яким стала система ГУЛАГ.

*Прихильник марксизму автор «Todesfuge» стверджував, що «смерть це з Німеччини майстер», коли безжальна косарка ненависті пройшлася колосистою нивою його нації. Коли ж прототип цієї пекельної машини нещадно скошував до кореня мільйони українців, «майстри» що її обслуговували, правдиво, не були для поета посланцями мороку. І над Кремлем йому, вочевидь, не темніло ніколи, а завжди сяяло сонце.
0 коментарів

Значимість Степана Бандери сьогодні

Часто можна почути, що більшість аспектів національної проблєматики, осмислюваних в ХХ столітті низкою ідеологів українського націоналізму, зокрема й С. Бандерою, на теперішній час безнадійно застарілі й неактуальні. Мовляв, після геополітичних перемін у Середній Европі (розпаду СРСР і, внаслідок цього, постання України як незалежної держави) працю Провідника «Перспективи української революції», у якій «зосереджено увагу передусім на всебічній розробці перспектив української національно-визвольної революції», можна здати в архів як історичну пам’ятку. Адже про яке національне визволення може йти мова, коли «незалежна українська держава стала беззаперечною дійсністю»?

Аби спростувати ці хибні уявлення, ми не вдаватимемось до всеохопного аналізу, а висвітлимо лише деякі моменти, яких, на нашу думку, буде цілком достатньо для зацікавлення вдумливого і допитливого читача цією темою.

А чи є нинішня держава Україна справді українською і незалежною?

Більше тут: http://banderivets.org.ua/znachymist-stepana-bandery-sogodni.html

“Норманська теорія походження Русі” — пруська вигадка?

Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав'яне». «Слав'яне! слав'яне!» Славних прадідів великих Правнукі погані!

Т. Шевченко

«Славетні скандинави підкорили всі руські землі своєю всепереможною зброєю», — урочисто виголосив у 1749 році німець Ґергард Фрідріхь Мюллєр. До цього часу він ретельно вивчав середньовічні писемні джерела, будучи академіком Петербурзької академії Наук. Допомагали йому в цих дослідженнях, запрошені ним із німецьких земель Ґеорґ-Якоб Кер, Ґотліб Зіґфрід Баєр, Ауґуст-Людвіґ Шльоцер, автор праці «Нестор. Руські літописи давньослов'янською мовою, звірені, перекладені та пояснені А. Л. Шльоцером», Юнкер.

Ця доповідь з'явилася, як на замовлення. Бо починаючи з 1761 року на Російському імператорському престолі утверджуються нащадки “славетних”. Спочатку Карл Петер Ульріх фон Гольштайн-Ґотторп (Пьотр ІІІ), потім його дружина Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ (Катєріна ІІ). Їхній син, спадкоємець престолу Павєл І одружувався теж із німкенями. Спочатку з Гессен-Дармштадтською принцесою Вільгельміною; після її смерті — з принцесою Софією Доротеєю Вюртенберзькою. Так представники “нордичної раси” воцарилися на землях колишньої Київської Русі. А дослідження Мюллєра послужило ідеологічним підґрунтям для цього. Мовляв, така традиція повелася на землях сих ще з дев'ятого століття коли Рюриковичі збудували слов'янам державу. І сама назва Русь германо-скандинавська. Так що все по-закону правонаступництва.

Оригінальний текст “Повісті минулих літ”, кажуть зник. Порівняти, пересвідчитися немає жодної можливості. Залишається що? Сприймати на віру події минулого так, “Як німець покаже. Та до того й історію. Нашу нам розкаже”.

Посилаючись нині на текст Повісті, слід усвідомлювати, що насправді це не сама Повість, а лише згадки про неї. До того ж “літописне зведення початку дванадцятого століття”, на триста років віддалене від описуваних подій. Та й звідки було взятися свідченням сучасників, якщо писемність нам “принесли греки” в кінці дев'ятого століття і поки ми ту азбуку засвоїли, багато води Дніпром стекло. Пізніші списки (під «списком» розуміють «переписування» («списування»), — це ніби-то документи кінця чотирнадцятого (Лаврентіївський), початку п'ятнадцятого століття (Іпатіївський). Але згідно досліджень Ярослава Дашкевича, доктора історичних наук, "Лаврентіївський літопис" був фальсифікований шляхом переписування і знищення історичних матеріалів за наказом Катерини II. Свого часу, Гаюс Юліус Цезар, після остаточної перемоги над кельтськими племенами Галлії, знищував їхні пам'ятки і переписав їхню історію на свій лад. "Історію переможених, пишуть переможці", — виголосив він тоді. Згодом нащадки галлів не тільки стали називати себе римлянами, а й втратили свою мову, повністю перейшовши на вульгарну латину. Катерина, очевидно, добре засвоїла науку зміцнення імперії. І Мюллери-Кери-Баєри-Шльоцери у цьому їй добре прислужилися.

За пруською версією нашої історії виходить, що не маючи досвіду державотворення, (королівство свеїв Свеаланд виникає лише в десятому столітті, з королівством Ґетеланд об'єднується на початку одинадцятого; і аж у 1250-1363 роках династія Фолькунгів створює централізовану державу!) скандинави приходять в чужі землі і, як то кажуть, з наскоку організовують державне життя на території в десятки разів більшій за свою рідну скандинавщину. Ще й примушують малими силами до покори десятки слов'янських племен і їхню родову знать. Воістину нашим предкам треба було бути неабиякими Untermensch, аби безмовно коритися нечисельному гурту чужоземців. Якщо глянути на територію Київської держави, порахувати кількість племінних центрів, можна приблизно уявити скільки потрібно було вікинґам адміністраторів та власних військових залог, аби контролювати такий обшир. Таке не подужала зробити, попри бажання і намагання, Візантійська імперія. Хозарська імперія спромоглася на контроль лише частини територій. Як же ж це вдалося розрізненим, малочисельним, бездержавним піратам? Сказано ж у джерелах, що вікінги-варяги були воїнами-найманцями, котрі наймалися на військову службу до різних правителів, купцями та піратами.

“Але ж у 1066 році, — кажуть прихильники “норманської теорії походження Русі”, — нормани під проводом свого Дуки Вільгельма здолавши в битві при Гейстінґсі військо англо-саксонського правителя Англії Гарольда ІІ, заволоділи країною". Гляньмо знову на карту, і порівняймо територію Англії і тогочасної Русі. До того ж Вільгельм підкорив уже сформовану до нього державу. А не розпочав процес державотворення, як це приписується на Київських землях Рюрику. Одному з ватажків, вихідців із народу, що на той час вів общинний спосіб життя “малими оселями”.

Історія, правда, знає приклад створення великої імперії правителем невеличкої середземноморської країни. Але де ділася та імперія одразу ж після смерті величного македонця? Та й про Олександра згадується в багатьох світових джерелах, а Рюрик — легендарна особа, про яку йдеться лише в одному, місцевого розливу, “джерелі”.

Є вагомі підстави вважати приписувану Нестору-літописцеві працю пізнішою підробкою. Судіть самі: “за текстом Повісті, Рюрик розмістився із військом у Ладозі, Синеус — у Білоозері, а Трувор — в Ізборську. Далі Повість веде розповідь про заснування варягами міст Новгорода, Полоцька, Ростова, Мурома та інших. Ця версія не підтверджується ніяким чином: археологія посвідчує існування названих міст задовго до Рюрика, та й назви їх відповідають мові місцевого населення: вони мають слов'янське або фіно-угорське, але ніяк не скандинавське походження. За тим у Повісті розповідається, як двоє бояр Рюрика, на імена Аскольд і Дир відправилися на південь з місією від Рюрика до Царгороду. По дорозі вони втрапили Києва, де й почали князювати самовільно”. Отак просто прийшли й почали правити. На якого легковіра розрахований цей текст? Якщо воєначальники Рюрика наважувались нехтувати його наказами, то яким чином він тримав у страху й покорі місцевих правителів?

У сих наших розмірковуваннях не висвітлюємо розвідок чисельних антинорманістів, бо виходячи із викладеного не суть важливою є етнічна складова войовничих ватаг “об'єднаних клятвою”, як трактують походження назви “варягів-вікиниґів” мовознавці. З данців, шведів, германців, готів, а чи полабських слов'ян Ваґрів — найвіддаленішого племені союзу ободритів, котрі населяли терени, що нині входять до складу Німеччини (земля Шлєзвіґ-Ґольштайн).

Не без того, що вікинґи-варяги мали деякий вплив у площині військової реорганізації наших предків, але в основному в плані взаємодії з їхніми бойовими одиницями та освоєнні чужинського озброєння. Тут варто звернути увагу хоча б на відмінність щитів: невеликих круглих у норманів, але краплевидних на весь зріст у руських воїнів.

Розібратися зараз достеменно, хто був ким у ті давні часи, маючи суперечливі, часто засновані на джерелах-фантомах “свідчення”, дуже важко. Але не важко зрозуміти, кому вигідна теорія неавтохтонного походження Руси. Згідно якої, диких і безвольних слов'ян зорганізували до державного життя удатніші прибульці. Теорія, покликана переконати українців у думці, що самі вони, без сторонньої допомоги, ні на що не здатні в площині самоорганізації. Котра таки переконала не одне покоління. А “варяги”, як відаємо, на тепле місце знаходились завжди.

Методику “правильного мислення” успішно використав уже в двадцятому столітті творець РККА Лев Бронштайн (Троцький) для завоювання України. Спочатку більшовицький агітпроп переконав більшість селян і робітників у тому, що уряд УНР — се поголовно буржуї — вороги вільного життя трудового люду, а лише після цього Красная армія зайшла на територію УНР, де здебільшого не зустрічала організованого опору. “Сначала лістовка, а уж потом вінтовка”, — таким була тактика Троцького. Теж саме можемо спостерігати 1939 року в Західній Україні. Галичани і Буковинці, зустріли Красную армію, як визволителів, хлібом-сіллю і квітами. Бо перед тим, місцевими комуністами, була проведена колосальна робота по переконанню місцевого населення в тому, що життя в одній країні з братами-росіянами і братами підросійськими українцями є благом. Егідою, котра захистить від польського, мадярського, румунського свавілля.

Австрійському маляру Адольфу Шікєльґруберу “норманська теорія” теж неабияк прислужилася в його цивілізаторському “Drang nach Osten”. Спираючись на неї, він намагався повернути “німецьку спадщину” німцям, а заодно навести лад серед дикунів.

Вірити в казку, що давні германці були єдиним і головним чинником виникнення нашої державності в середні віки, те саме, що вірити в пізніші інсинуації про те, що українців придумали австріяки для сепарації Російської імперії.

Як би там не було, діяння давно минулих літ сховані від нас, на жаль, за мороком тисячоліть, а на овиді перед нами майоріє новітня українська державність. І творити її нам нинішнім поколінням. Головним для цього є непереборна віра у власну спроможність, у свою Правду і Силу, і Волю упорядковувати своє державне життя самостійно. Не сподіваючись на “новітніх норманів”. Бо “Дух одвічної стихії, вберігши нас від татарської повені, поставив нас на грані двох світів творити нове життя”.

---

На світлині: автор в місцині (Мангуп-Кале), де колись стояло древнє місто-фортеця Дорос — столиця Тавро-Готів. За деякими дослідженнями — справжня Батьківщина Рюрика.

Чому нам необхідна саме національна революція?

Видатний діяч українського націоналістичного руху кінця ХХ початку ХХІ століття, політолог, публіцист, ідеолог Василь Іванишин у своїй праці “На розпутті велелюднім”, про національну революцію говорить наступне: “Є два випробувані в історії і сучасності способи зміни народом влади на свою користь.

Перший: національна революція у вигляді всенародного повстання, яка цілком руйнує, ліквідовує стару систему з її апаратом влади й утверджує нову, відповідну прагненням, потребам та устремлінням нації. Наприклад, політична карта сучасної Західної Європи в основному й сформувалась у процесі саме таких революцій...

Другий: національна революція через демократичний механізм, коли об'єднаний національною ідеєю народ шляхом виборів змінює відповідно до завдань національного державотворення законодавчо-представницьку гілку влади, яка своєю чергою, опираючись на постійну підтримку озброєного й організованого національною ідеєю народу, докорінно змінює законодавчими актами саму суть держави і відповідно до цього реформує інші гілки влади.”

* * *

Чому ж саме українська національна революція, а не лише, скажімо, буржуазна, соціальна, культурна чи ще якась окремо?

Виокремимо для з'ясування два основних аспекти: морально-етичний та правовий.

Щодо першого. На території сучасної України тисячоліттями відбувався етногенез українців. У межах яких проходив процес формування і усвідомлення себе окремим самобутнім національним організмом зі своєю унікальною духовністю, культурою, світоглядом, етичними та естетичними нормами, традиціями державотворення і урядування, суспільного ладу.

Сучасні українці успадкували ці землі від своїх предків, котрі віками їх освоювали, окультурювали, захищали від посягань чужинців. Тому, перед Богом та іншими народами, саме українці мають право бути їх нинішніми господарями. Усвідомлюючи, що повинні залишити їх у спадок нащадкам, майбутнім поколінням українців, цілком придатними для життя, не розподіленими між іншими державами і народами.

Унаслідок століть бездержавного, підневільного існування, відвертого духовного і фізичного нищення, до нинішніх днів українська нація підійшла ослабленою, позбавленою, так би мовити опірного імунітету, вкрай необхідного для виживання у цьому хижому світі. Зумисне поділеною за мовною та конфесійною приналежністю; позбавленою своєї правдивої історії, значно денаціоналізованою із насадженим комплексом меншовартості. Щоправда, з 1991 року, один із консолідуючих факторів був відновлений. Йдеться про об'єднання більшої частини українських історичних земель в рамках державного утворення під назвою Україна. На жаль, це утворення ще не є державою української нації, її власністю. Ми, українці і далі продовжуємо жити, за висловом Тараса Шевченка, “На нашій — не своїй землі”. Такий політично-правовий оксюморон, на жаль якнайповніше характеризує становище українців в Україні.

Найголовніше завдання нинішніх поколінь української нації, власне українського народу — повернути нашу землю у нашу власність.

І потрібно зробити це негайно без зволікань, революційно.

---

Революція (від лат. Revolutio — обертання, розвертання) — фундаментальна структурна зміна наявної природної, соціальної, політичної чи економічної системи, яка зазвичай відбувається раптово або протягом відносно короткого часу.

---

Протягом короткого часу. Бо політика витіснення українців з України семимильними кроками веде нас до краю прірви небуття. Для цього застосовуються найрізноманітніші засоби та інструменти “сприяння” зменшенню, а врешті зникненню української етнічної складової суспільства України. Від пропаганди ліберальних “цінностей” “життя лише заради себе”, що породжує зникнення такої суспільної інституції, як сім'я, зменшує народжуваність, виправдовує дітовбивство методом хірургічного переривання вагітності, а це веде до від'ємної демографічної ситуації; гедонізму (визнання фізичного задоволення вищим благом і умовою щастя у житті), що призводить до погіршення фізичного здоров'я населення, а стан системи “охорони” здоров'я країни та фармацевтичні магнати, котрі дбають лише про прибуток будь-якою ціною, навіть ціною життя громадян, довершують те, що ще не зробили алкоголь, наркотики, неправильне харчування, шкідливі продукти та ін. А економічна ситуація, котра не дає можливості утримання більшої кількості дітей, а пропаганда насилля, а смертність на дорогах, через їх, м'яко кажучи, незадовільний стан, а забруднення природного середовища, можна наводити ще безліч факторів — усе працює на те, аби тенденція до зменшення популяції українців невпинно зростала і нас меншало. І це стосується майже усіх груп і верств населення, окрім “грошових мішків”, котрі так-сяк вирішують питання свого збереження.

Щодо другого. Україна є мононаціональною державою. За даними “Всеукраїнського перепису населення” 2001 року та корективами внесеними окупацією частини територій Московитами, етнічні українці становлять понад вісімдесят відсотків громадян країни. А priori функціональною місією держави є забезпечення інтересів її господарів. За умови переходу країни під юрисдикцію народу, вона повинна дбати про національні інтереси своїх громадян пропорційно до їх питомої частки в суспільстві. Несправедливо, коли державотворчі, духовні, релігійні, культурні та інші запити національної більшості нехтуються заради двадцяти відсотків етнічно розмаїтого населення. Це не значить, що права національних меншин не повинні враховуватися при формуванні політики держави. Повинні, але винятково за відсотково-пропорційним принципом. До слова, в державі іудейської нації Ізраїлі, власне іудеї становлять переважну більшість населення країни і невелику частку араби. Відповідно, представництво в законодавчому органі країни Кнесеті відповідає такому складу суспільства: зі ста двадцяти депутатів іудеїв — 109, арабів — 11. І так у всіх інших сферах життєдіяльності Ізраїльського соціуму. “Держава Ізраїль є державою єврейського народу”, — записано в Декларації Незалежності цієї країни.

Так має бути і у нас.

“Без вирішення головного політичного питання – створення української національної держави (УССД) – жодна інша (соціальна, економічна, політична, освітня, культурна, релігійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися на користь народу”. (В. Іванишин).

Для вирішення ж головного українського питання необхідні комплексні революційні зміни, а не окремо соціальні, станові, групові, фахові, конфесійні, адміністративні тощо. Не реформи, не перезавантаження, а повне переформатування. “Фундаментальні, якісні структурні зміни однієї системи іншою, протягом порівняно короткого часового проміжку. Цим революція відрізняється від еволюції (як повільної зміни тієї самої системи), реформ (як часткових системних змін), переворотів, повстань чи бунтів”. (П. Іванишин).

Але сподіватися на диво, чекати, що чинні господарі країни олігархи самі відмовляться від влади над поневоленим народом і можливістю його безкарно грабувати та з власної волі віддадуть важелі керівництва країною, марно і згубно.

Аби вижити, аби БУТИ, нам потрібно здійснити революцію.

---

Головне усвідомлювати, що усунення лише лакеїв “владного Олімпу” справи не вирішить.

---

Зіновій “Крук” Багрій і книги

Згадуючи друга

Продефілювати “Красною площею” Москви, в лавах побратимів із ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери. Салютуючи золотому відблиску Володирового Тризуба на маківці Спаської вежі Кремля. І крикнуть: “Слава Україні! Щоб аж здригнулася Земля”. Аби опісля, московські таблоїди рясніли повідомленнями типу: “Главная площадь століци насквозь пропахла бандеровской кірзой”. І посміхатися своєю неповторною посмішкою, читаючи це в затишному фотелі кнайпи десь у затінку “Патріарших”, смакуючи кавою по-Львіськи з цукром і високогантунковим кон'яком, (бо Львіського лікеру “Старе місто”, у московії — днем з вогнем). Оцінювати при цьому своїм досвідченим поглядом місцевих пань, за звичкою називаючи їх по-галицькому “кобітами”. А ті, неодмінно, зачаровані його очима, барви погожого літнього неба, повинні були би пускати йому у відповідь “бісиків”. Так хотілося Крукові аби це його бажання колись таки здійснилося. Свого часу мав приємність шпацірувати в організаційному однострої вулицями “Вічного міста”. Рим, його лицезрів, Москві — не судилося. Аннушка таки розлила олію.

“Дефіляда в Москві” Василя Кожелянка. Напевне, найулюбленіша книга Зіновія. Подарований Крукові примірник, автор підписав із жартівливим натяком: “Саме тому Зенику.”. Узагалі, творчість Кожелянка викликала в Багрія неабияке захоплення. І сам залюбки читав, і іншим палко рекомендував.

Василь Кожелянко, письменник, піонер жанру “альтернативної історії” в українській літературі, походив із Буковини. До слова, Чернівці пам'ятають юного Зіновія Багрія, студента будівельного технікуму і футболіста. Від столиці Буковини залишились у Крука лише теплі, приємні спогади.

Кожелянко переставився до інших світів у серпні 2008 року. У віці п'ятдесяти і одного року. Зіновію Бог відміряв п'ятдесят і шість. Іноді замислююсь: чому деяким людям відведено більше, а іншим менше земного буття. Чому ці дві, такі близькі мені людини відійшли “так рано”?

Мабуть, земний час обидвох був більш щільним, ніж у інших. Тому й здається коротшим. Проживали вони своє життя більш концентровано. Справу, для якої хтось потребує, скажімо, цілого дня, вони встигали зробити протягом лічених годин. Це як ті ж книги: обсяг може бути однаковим, а їхня об'ємність різниться через щільність друкованого тексту.

Книги...

“З книгами у нас йде справа так само, як і з людьми. Хоча ми з багатьма знайомимося, але лише деяких обираємо собі в друзі, в супутники життя.”, — писав німецький філософ-людинознавець Людвіґ Фойєрбах. У Зіновія було стільки ж друзів, скільки він прочитав книг — дуже багато. Хоча, власною книгозбірнею похвалитися не міг — ділився з друзями і знайомими, роздаровував. До нього прихилялися. Був він і чудовим оповідачем, і добрим порадником, і чуйним розрадником. Знання почерпнуті з книжок, йому у цім допомагали. Пригадую, якось протягом не менш, ніж години між нами відбувався “battle”: співали з ним коломийок, імпровізовано складуючи їх тут таки. При чому, умовою було: парирувати не зволікаючи. Треба, погодьтесь, неабияк володіти словом, аби вести тривалий час таку баталію.

Шанував високу лірику, не гребував белетристикою, а найбільше захоплювався історичними трудами про древнє й нещодавнє минуле України, бо щиро жив Україною. І боровся за Україну.

Таким він мені і пам'ятатиметься.