Видатний діяч українського націоналістичного руху кінця ХХ початку ХХІ століття, політолог, публіцист, ідеолог Василь Іванишин у своїй праці “На розпутті велелюднім”, про національну революцію говорить наступне: “Є два випробувані в історії і сучасності способи зміни народом влади на свою користь.
Перший: національна революція у вигляді всенародного повстання, яка цілком руйнує, ліквідовує стару систему з її апаратом влади й утверджує нову, відповідну прагненням, потребам та устремлінням нації. Наприклад, політична карта сучасної Західної Європи в основному й сформувалась у процесі саме таких революцій...
Другий: національна революція через демократичний механізм, коли об'єднаний національною ідеєю народ шляхом виборів змінює відповідно до завдань національного державотворення законодавчо-представницьку гілку влади, яка своєю чергою, опираючись на постійну підтримку озброєного й організованого національною ідеєю народу, докорінно змінює законодавчими актами саму суть держави і відповідно до цього реформує інші гілки влади.”
* * *
Чому ж саме українська національна революція, а не лише, скажімо, буржуазна, соціальна, культурна чи ще якась окремо?
Виокремимо для з'ясування два основних аспекти: морально-етичний та правовий.
Щодо першого. На території сучасної України тисячоліттями відбувався етногенез українців. У межах яких проходив процес формування і усвідомлення себе окремим самобутнім національним організмом зі своєю унікальною духовністю, культурою, світоглядом, етичними та естетичними нормами, традиціями державотворення і урядування, суспільного ладу.
Сучасні українці успадкували ці землі від своїх предків, котрі віками їх освоювали, окультурювали, захищали від посягань чужинців. Тому, перед Богом та іншими народами, саме українці мають право бути їх нинішніми господарями. Усвідомлюючи, що повинні залишити їх у спадок нащадкам, майбутнім поколінням українців, цілком придатними для життя, не розподіленими між іншими державами і народами.
Унаслідок століть бездержавного, підневільного існування, відвертого духовного і фізичного нищення, до нинішніх днів українська нація підійшла ослабленою, позбавленою, так би мовити опірного імунітету, вкрай необхідного для виживання у цьому хижому світі. Зумисне поділеною за мовною та конфесійною приналежністю; позбавленою своєї правдивої історії, значно денаціоналізованою із насадженим комплексом меншовартості. Щоправда, з 1991 року, один із консолідуючих факторів був відновлений. Йдеться про об'єднання більшої частини українських історичних земель в рамках державного утворення під назвою Україна. На жаль, це утворення ще не є державою української нації, її власністю. Ми, українці і далі продовжуємо жити, за висловом Тараса Шевченка, “На нашій — не своїй землі”. Такий політично-правовий оксюморон, на жаль якнайповніше характеризує становище українців в Україні.
Найголовніше завдання нинішніх поколінь української нації, власне українського народу — повернути нашу землю у нашу власність.
І потрібно зробити це негайно без зволікань, революційно.
Революція (від лат. Revolutio — обертання, розвертання) — фундаментальна структурна зміна наявної природної, соціальної, політичної чи економічної системи, яка зазвичай відбувається раптово або протягом відносно короткого часу.
Протягом короткого часу. Бо політика витіснення українців з України семимильними кроками веде нас до краю прірви небуття. Для цього застосовуються найрізноманітніші засоби та інструменти “сприяння” зменшенню, а врешті зникненню української етнічної складової суспільства України. Від пропаганди ліберальних “цінностей” “життя лише заради себе”, що породжує зникнення такої суспільної інституції, як сім'я, зменшує народжуваність, виправдовує дітовбивство методом хірургічного переривання вагітності, а це веде до від'ємної демографічної ситуації; гедонізму (визнання фізичного задоволення вищим благом і умовою щастя у житті), що призводить до погіршення фізичного здоров'я населення, а стан системи “охорони” здоров'я країни та фармацевтичні магнати, котрі дбають лише про прибуток будь-якою ціною, навіть ціною життя громадян, довершують те, що ще не зробили алкоголь, наркотики, неправильне харчування, шкідливі продукти та ін. А економічна ситуація, котра не дає можливості утримання більшої кількості дітей, а пропаганда насилля, а смертність на дорогах, через їх, м'яко кажучи, незадовільний стан, а забруднення природного середовища, можна наводити ще безліч факторів — усе працює на те, аби тенденція до зменшення популяції українців невпинно зростала і нас меншало. І це стосується майже усіх груп і верств населення, окрім “грошових мішків”, котрі так-сяк вирішують питання свого збереження.
Щодо другого. Україна є мононаціональною державою. За даними “Всеукраїнського перепису населення” 2001 року та корективами внесеними окупацією частини територій Московитами, етнічні українці становлять понад вісімдесят відсотків громадян країни. А priori функціональною місією держави є забезпечення інтересів її господарів. За умови переходу країни під юрисдикцію народу, вона повинна дбати про національні інтереси своїх громадян пропорційно до їх питомої частки в суспільстві. Несправедливо, коли державотворчі, духовні, релігійні, культурні та інші запити національної більшості нехтуються заради двадцяти відсотків етнічно розмаїтого населення. Це не значить, що права національних меншин не повинні враховуватися при формуванні політики держави. Повинні, але винятково за відсотково-пропорційним принципом. До слова, в державі іудейської нації Ізраїлі, власне іудеї становлять переважну більшість населення країни і невелику частку араби. Відповідно, представництво в законодавчому органі країни Кнесеті відповідає такому складу суспільства: зі ста двадцяти депутатів іудеїв — 109, арабів — 11. І так у всіх інших сферах життєдіяльності Ізраїльського соціуму. “Держава Ізраїль є державою єврейського народу”, — записано в Декларації Незалежності цієї країни.
Так має бути і у нас.
“Без вирішення головного політичного питання – створення української національної держави (УССД) – жодна інша (соціальна, економічна, політична, освітня, культурна, релігійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися на користь народу”. (В. Іванишин).
Для вирішення ж головного українського питання необхідні комплексні революційні зміни, а не окремо соціальні, станові, групові, фахові, конфесійні, адміністративні тощо. Не реформи, не перезавантаження, а повне переформатування. “Фундаментальні, якісні структурні зміни однієї системи іншою, протягом порівняно короткого часового проміжку. Цим революція відрізняється від еволюції (як повільної зміни тієї самої системи), реформ (як часткових системних змін), переворотів, повстань чи бунтів”. (П. Іванишин).
Але сподіватися на диво, чекати, що чинні господарі країни олігархи самі відмовляться від влади над поневоленим народом і можливістю його безкарно грабувати та з власної волі віддадуть важелі керівництва країною, марно і згубно.
Аби вижити, аби БУТИ, нам потрібно здійснити революцію.
Головне усвідомлювати, що усунення лише лакеїв “владного Олімпу” справи не вирішить.
Немає коментарів:
Дописати коментар