Т. Шевченко
«Славетні скандинави підкорили всі руські землі своєю всепереможною зброєю», — урочисто виголосив у 1749 році німець Ґергард Фрідріхь Мюллєр. До цього часу він ретельно вивчав середньовічні писемні джерела, будучи академіком Петербурзької академії Наук. Допомагали йому в цих дослідженнях, запрошені ним із німецьких земель Ґеорґ-Якоб Кер, Ґотліб Зіґфрід Баєр, Ауґуст-Людвіґ Шльоцер, автор праці «Нестор. Руські літописи давньослов'янською мовою, звірені, перекладені та пояснені А. Л. Шльоцером», Юнкер.
Ця доповідь з'явилася, як на замовлення. Бо починаючи з 1761 року на Російському імператорському престолі утверджуються нащадки “славетних”. Спочатку Карл Петер Ульріх фон Гольштайн-Ґотторп (Пьотр ІІІ), потім його дружина Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ (Катєріна ІІ). Їхній син, спадкоємець престолу Павєл І одружувався теж із німкенями. Спочатку з Гессен-Дармштадтською принцесою Вільгельміною; після її смерті — з принцесою Софією Доротеєю Вюртенберзькою. Так представники “нордичної раси” воцарилися на землях колишньої Київської Русі. А дослідження Мюллєра послужило ідеологічним підґрунтям для цього. Мовляв, така традиція повелася на землях сих ще з дев'ятого століття коли Рюриковичі збудували слов'янам державу. І сама назва Русь германо-скандинавська. Так що все по-закону правонаступництва.
Оригінальний текст “Повісті минулих літ”, кажуть зник. Порівняти, пересвідчитися немає жодної можливості. Залишається що? Сприймати на віру події минулого так, “Як німець покаже. Та до того й історію. Нашу нам розкаже”.
Посилаючись нині на текст Повісті, слід усвідомлювати, що насправді це не сама Повість, а лише згадки про неї. До того ж “літописне зведення початку дванадцятого століття”, на триста років віддалене від описуваних подій. Та й звідки було взятися свідченням сучасників, якщо писемність нам “принесли греки” в кінці дев'ятого століття і поки ми ту азбуку засвоїли, багато води Дніпром стекло. Пізніші списки (під «списком» розуміють «переписування» («списування»), — це ніби-то документи кінця чотирнадцятого (Лаврентіївський), початку п'ятнадцятого століття (Іпатіївський). Але згідно досліджень Ярослава Дашкевича, доктора історичних наук, "Лаврентіївський літопис" був фальсифікований шляхом переписування і знищення історичних матеріалів за наказом Катерини II. Свого часу, Гаюс Юліус Цезар, після остаточної перемоги над кельтськими племенами Галлії, знищував їхні пам'ятки і переписав їхню історію на свій лад. "Історію переможених, пишуть переможці", — виголосив він тоді. Згодом нащадки галлів не тільки стали називати себе римлянами, а й втратили свою мову, повністю перейшовши на вульгарну латину. Катерина, очевидно, добре засвоїла науку зміцнення імперії. І Мюллери-Кери-Баєри-Шльоцери у цьому їй добре прислужилися.
За пруською версією нашої історії виходить, що не маючи досвіду державотворення, (королівство свеїв Свеаланд виникає лише в десятому столітті, з королівством Ґетеланд об'єднується на початку одинадцятого; і аж у 1250-1363 роках династія Фолькунгів створює централізовану державу!) скандинави приходять в чужі землі і, як то кажуть, з наскоку організовують державне життя на території в десятки разів більшій за свою рідну скандинавщину. Ще й примушують малими силами до покори десятки слов'янських племен і їхню родову знать. Воістину нашим предкам треба було бути неабиякими Untermensch, аби безмовно коритися нечисельному гурту чужоземців. Якщо глянути на територію Київської держави, порахувати кількість племінних центрів, можна приблизно уявити скільки потрібно було вікинґам адміністраторів та власних військових залог, аби контролювати такий обшир. Таке не подужала зробити, попри бажання і намагання, Візантійська імперія. Хозарська імперія спромоглася на контроль лише частини територій. Як же ж це вдалося розрізненим, малочисельним, бездержавним піратам? Сказано ж у джерелах, що вікінги-варяги були воїнами-найманцями, котрі наймалися на військову службу до різних правителів, купцями та піратами.
“Але ж у 1066 році, — кажуть прихильники “норманської теорії походження Русі”, — нормани під проводом свого Дуки Вільгельма здолавши в битві при Гейстінґсі військо англо-саксонського правителя Англії Гарольда ІІ, заволоділи країною". Гляньмо знову на карту, і порівняймо територію Англії і тогочасної Русі. До того ж Вільгельм підкорив уже сформовану до нього державу. А не розпочав процес державотворення, як це приписується на Київських землях Рюрику. Одному з ватажків, вихідців із народу, що на той час вів общинний спосіб життя “малими оселями”.
Історія, правда, знає приклад створення великої імперії правителем невеличкої середземноморської країни. Але де ділася та імперія одразу ж після смерті величного македонця? Та й про Олександра згадується в багатьох світових джерелах, а Рюрик — легендарна особа, про яку йдеться лише в одному, місцевого розливу, “джерелі”.
Є вагомі підстави вважати приписувану Нестору-літописцеві працю пізнішою підробкою. Судіть самі: “за текстом Повісті, Рюрик розмістився із військом у Ладозі, Синеус — у Білоозері, а Трувор — в Ізборську. Далі Повість веде розповідь про заснування варягами міст Новгорода, Полоцька, Ростова, Мурома та інших. Ця версія не підтверджується ніяким чином: археологія посвідчує існування названих міст задовго до Рюрика, та й назви їх відповідають мові місцевого населення: вони мають слов'янське або фіно-угорське, але ніяк не скандинавське походження. За тим у Повісті розповідається, як двоє бояр Рюрика, на імена Аскольд і Дир відправилися на південь з місією від Рюрика до Царгороду. По дорозі вони втрапили Києва, де й почали князювати самовільно”. Отак просто прийшли й почали правити. На якого легковіра розрахований цей текст? Якщо воєначальники Рюрика наважувались нехтувати його наказами, то яким чином він тримав у страху й покорі місцевих правителів?
У сих наших розмірковуваннях не висвітлюємо розвідок чисельних антинорманістів, бо виходячи із викладеного не суть важливою є етнічна складова войовничих ватаг “об'єднаних клятвою”, як трактують походження назви “варягів-вікиниґів” мовознавці. З данців, шведів, германців, готів, а чи полабських слов'ян Ваґрів — найвіддаленішого племені союзу ободритів, котрі населяли терени, що нині входять до складу Німеччини (земля Шлєзвіґ-Ґольштайн).
Не без того, що вікинґи-варяги мали деякий вплив у площині військової реорганізації наших предків, але в основному в плані взаємодії з їхніми бойовими одиницями та освоєнні чужинського озброєння. Тут варто звернути увагу хоча б на відмінність щитів: невеликих круглих у норманів, але краплевидних на весь зріст у руських воїнів.
Розібратися зараз достеменно, хто був ким у ті давні часи, маючи суперечливі, часто засновані на джерелах-фантомах “свідчення”, дуже важко. Але не важко зрозуміти, кому вигідна теорія неавтохтонного походження Руси. Згідно якої, диких і безвольних слов'ян зорганізували до державного життя удатніші прибульці. Теорія, покликана переконати українців у думці, що самі вони, без сторонньої допомоги, ні на що не здатні в площині самоорганізації. Котра таки переконала не одне покоління. А “варяги”, як відаємо, на тепле місце знаходились завжди.
Методику “правильного мислення” успішно використав уже в двадцятому столітті творець РККА Лев Бронштайн (Троцький) для завоювання України. Спочатку більшовицький агітпроп переконав більшість селян і робітників у тому, що уряд УНР — се поголовно буржуї — вороги вільного життя трудового люду, а лише після цього Красная армія зайшла на територію УНР, де здебільшого не зустрічала організованого опору. “Сначала лістовка, а уж потом вінтовка”, — таким була тактика Троцького. Теж саме можемо спостерігати 1939 року в Західній Україні. Галичани і Буковинці, зустріли Красную армію, як визволителів, хлібом-сіллю і квітами. Бо перед тим, місцевими комуністами, була проведена колосальна робота по переконанню місцевого населення в тому, що життя в одній країні з братами-росіянами і братами підросійськими українцями є благом. Егідою, котра захистить від польського, мадярського, румунського свавілля.
Австрійському маляру Адольфу Шікєльґруберу “норманська теорія” теж неабияк прислужилася в його цивілізаторському “Drang nach Osten”. Спираючись на неї, він намагався повернути “німецьку спадщину” німцям, а заодно навести лад серед дикунів.
Вірити в казку, що давні германці були єдиним і головним чинником виникнення нашої державності в середні віки, те саме, що вірити в пізніші інсинуації про те, що українців придумали австріяки для сепарації Російської імперії.
Як би там не було, діяння давно минулих літ сховані від нас, на жаль, за мороком тисячоліть, а на овиді перед нами майоріє новітня українська державність. І творити її нам нинішнім поколінням. Головним для цього є непереборна віра у власну спроможність, у свою Правду і Силу, і Волю упорядковувати своє державне життя самостійно. Не сподіваючись на “новітніх норманів”. Бо “Дух одвічної стихії, вберігши нас від татарської повені, поставив нас на грані двох світів творити нове життя”.
На світлині: автор в місцині (Мангуп-Кале), де колись стояло древнє місто-фортеця Дорос — столиця Тавро-Готів. За деякими дослідженнями — справжня Батьківщина Рюрика.
